четвер, 22 червня 2017 р.

Ми — демократи. Ми — гуманісти. Ми – суперфілантропи

Ось сиджу і в мабуть вже у 10 переслуховую вбивчо точні слова Євгена Дудара:

Українці мої, українці... Боже! Боже! Боже! Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби! Та хіба якийсь інший народ зміг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своїй покатованій спині тих, хто його у цю тюрму заганяв, тих, хто його у цій тюрмі неволив, тих, хто його у цій тюрмі катував? Лише ми, українці, здатні на таку суперфілантропію...”

Пригадую, як читав історію Канади і натрапив на такий момент: виявляється під час Першої Світової війни українці сиділи в 24 таборах для інтернованих. Я був здивований! Як так? Але насправді, що тут видумувати. Йшла війна, а країна з якої ті українці приїхали була Австро-Угорщина і вона воювала проти Великобританії, а значить проти Канади. І відповідно потенційні вороги (і українці, і інші нації, наприклад, поляки) потрапили до таборів і сиділи там з 1917 по 1920 рр. Демократично? Про яку демократію ви говорите — війна ж!

Добре. А ну, давайте глянемо на ситуацію в Канаді вже під час Другої світової війни. Передбачаю, ви вже здогадалися. Так. Дійсно. Тепер в таборах для інтернованих сиділи люди японського, італійського, німецького і навіть французького походження. Знову не демократично? Війна ж бо!

Вже третій рік триває війна в Україні з Російською Федерацією; це ні для кого не секрет. В Україні росіян перевели в табори для інтернованих... Ой що це я! Та ні. Це патріотів, кажуть по тюрмах так, багато, що попередній президент вже і не виглядає таким зловісним. Воїнам-інтернаціоналістам громадінство не поспішають надавати. Мало того, багато яких взагалі збираються депортувати у ворожу країну, а може вже й депортували...

Може трошечки хоч язика їм прикрутили, та де ж там! Проект «Закону про державну мову» говорить: "Статус української мови як єдиної державної мови не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, що належать до національних меншин". І ця меншина, з країною якої йде війна і яка видавлює українську мову з України буде взагалі у маслі кататися у нас в країні!!! Більше того закон про освіту пішов ще далі, бо згідно нього ми за державні кошти будемо вести навчання національних меншин їхньою ж мовою. А як показали тести з української мови, наприклад, на Закарпатті, випускники угорських шкіл майже зовсім не володіють державною мовою. Та що там вже на Закарпатті, візьмемо для прикладу Київ. Рівень володіння українською мовою такий, що випускники шкіл працюючи продавцями не можуть два слова сказати українською мовою!



А Міністерство Освіти пішло навіть далі: «За бажанням здобувачів професійної та вищої освіти заклади освіти створюють можливості для вивчення ними мови національної меншини в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням цієї мови». Ми пам’ятаємо, як Сталін готував кадри для фашистської Німеччини, але коли розпочалася війна, він їх готувати перестав. Ми ж супер філантропи! Будемо готувати! Де ж вони будуть працювати, коли у нас в державі державна мова українська? У ДНР? У ЛНР? Може у Придністров’ї? А може у самій Росії? А чи не попахує це державною зрадою?

“Будь-який інший народ показав би таким шубравцям на двері. Виставив би їх далеко-далеко.
Але ми не такі. Ми, якщо треба... покинемо й сіни.
Переберемося у сарайчик. Чи під повітку. Усе ж таки на своєму подвір'ї...

Бо ми — демократи. Ми — гуманісти. Ми – суперфілантропи”.

середа, 21 червня 2017 р.

Чи існує білий расизм щодо таких же білих?

В сучасному світі під поняттям расизм найчастіше підрозумівається «білий расизм» — брехлива і злочинна концепція про перевагу білої раси над чорними та кольоровими.

Але чи буває інший расизм?
Ще й як! Існує навіть зараз.

Давайте глянемо на етнографічну карту Євразії.




1. Північно-Східні території Русі були під монголо-татарським ігом, де згодом був створений Московський улус монголо-татарської держави — Золотої Орди, який пізніше трансформувався в Московське царство.
2. Жителі Московії є нащадки тих ординців монголів, татар і угрофінів (корінних жителів тієї території). Монголи, татари і угрофіни належали до монголоїдної раси, а значить і їх нащадки — московити (росіяни) також належать до тієї ж раси.
3. Європейці, і в т.ч. українці, належать до європеоїдної раси.

Расизм світлошкірої європеоїдної раси стосовно темношкірої негроїдної раси — видима річ, в той час як расизм світлошкірої моголоїдної раси, щодо такої ж світлошкірої европеоїдної раси чомусь залишається невидимим для всіх і чомусь не отримує заслуженого діагнозу.

Існує багато випадків зневажливої риторики росіян (навіть тих, які проживають закордоном) щодо США, Канади, Європейських країн, зверхня поведінка їх при виїзді за кордон, на курорти. У самій же Росії (а втім, як і всюди, де живуть росіяни) проявом расизму (зверхності) є святкування дня Перемоги, їхній “Бессмєртний полк” (що набуває все більшого поширення в тому числі за кордоном у всіх розвинутих країнах світу), лозунги — “єслі нада пафтарім”, “на Бєрлін” і остання новація захоплення дерев’яного Рейхстагу...

Расизм московитів (росіян) щодо українців триває вже понад 400 років. В тому числі і цим можна пояснити таке хворобливе бажання нашого північного сусіда знищити все українське. Росіяни здійснювали геноцид щодо українців, який включав: винищення духовенства, інтелігенції, селян (голодомор), а також понад чотири сотні різних законів і указів, призначених знищити українську мову.

У даний час відмова обслуговувати европеоїдів-українців українською мовою в Україні і за кордоном є яскравим проявом щоденного побутового расизму зі сторони монголоїдів окупантів і їх колаборантів.

Мені можуть закинути, але це ж здійснюють часто вже свої обрусілі українці! На що я можу відповісти: а коли канчуком чорношкірий наглядач, який став колаборантом білих плантаторів, лупцював чорношкірих рабів, хіба на цьому расизм закінчувався?


Так ось у мене запитання: Чому ніхто не розглядає ці конкретні випадки расизму?

вівторок, 20 червня 2017 р.

“І так поймут” чи типовий расизм?

Назагал я дуже толерантна людина. Мабуть я завдячую цим моїм батькам і взагалі моїм предкам серед яких було дуже багато священиків. Мої батьки ніколи не дозволяли собі нетактовних виразів ні до людей іншої раси, ні до людей іншої національності. В моєму дитинстві питання мови взагалі не виникало. Думаю, це тому, що я виростав в Тернополі, де навколо майже всі розмовляли українською. Я ходив також і в музичну школу, яка розташовувалася в приміщенні російської школи і тут все було зрозумілим: росіяни вчаться у школі з російською мовою навчання. Перший дисонанс я відчув тоді, коли побачив, що два моїх товариші — один однокласник у музшколі, а інший сусід, який жив на моєму поверсі, виявляється ходили не до української школи, а до російської, при тому, що з діда-прадіда вони були українцями зі щиро українськими прізвищами. Їхні батьки, яких я знав, зі мною завжди розмовляли українською, а ці товариші з часом перейшли на спілкування російською.

З проголошенням Україною незалежності я дуже толерантно ставився до російськомовних і навіть подумував про те, що всі нації і народності могли б жити абсолютно дружно, розвиваючи свою культуру. Приклади такого співжиття націй в тому чи іншому наближенні існують.

Зараз я проживаю в Канаді. Тут дві державні мови: французька і англійська. Давайте вгадаємо з першого разу, хто має пріоритет при працевлаштуванні, той хто володіє тільки однією мовою чи багатьма мовами? Однозначно багатьма. Недавно зустрів українку, яка розказала свою історію, що приїхавши в Канаду в Міссіссагу (сусіднє місто коло Торонто), за пару днів знайшла роботу, при своїй недосконалій англійській мові, бо потрібен був працівник, який може розмовляти українською, російською і польською. Часто заходячи в магазини чи банки, можна побачити на одежі працівників бейджики чи значки, які показують, якими мовами людина володіє. Це дуже допомагає відвідувачам обрати саме того працівника, який може розмовляти з тобою тою мовою, якою людині найзручніше спілкуватися і якісно тебе обслужити. В той же час в будь-якій установі, яка обслуговує людей з клієнтом завжди зможуть поговорити державною мовою тої провінції чи території в якій знаходиться ця установа: у Квебеку — французькою, в Онтаріо — англійською. Але у всіх установах, які підпорядковуються центральним органам влади Канади чи у Квебеку, чи то в Онтаріо з вами завжди поговорять і французькою, і англійською.



Що ж ми маємо в Україні? В Україні державна мова одна – українська. А скільки виникає проблем з тим, що магазини відмовляються обслуговувати своїх клієнтів державною!!! мовою. Всі ці люди, які відмовляються обслуговувати українською, до речі, вивчали її у школі. Але вони не хочуть розмовляти українською мовою насправді не тому, що вони її зовсім не знають, а тому, що вони діти колонізатоів, креоли чи колаборанти креолів. А українці для них — це тубільці, яких можна зневажати і навіть гнобити. Я пригадую фільми мого дитинства про американських індійців. Коли якийсь індієць появлявся у місті, то жителі міста до нього ставилися, як до недолюдини, не говорячи вже навіть про гідне обслуговування в тому ж салуні. Нічого не нагадує? Як україномовних обслуговують в Україні?

І це ставлення до україномовних як до тубільців перекочовує з України і в Канаду. Нові емігранти в більшості випадків українською вже не розмовляють. Незважаючи навіть на те, що я від них в два рази старший, вони у переважній більшості випадків на українську не переходять, хоча ввічлива людина мала би так себе поводити. Брак культури? Чи все таки зверхність щодо тубільця? У нас знайшли обтічну форму “і так поймут”, але насправді це типовий расизм. Росія, а в минулому Московія, Московський улус - прямий і безпосередній продовжувач справи монголо-татарської держави Золотой Орди. І що з того, що у нас колір шкіри однаковий? Українці-европеоїди під московитами-монголоїдами пробули майже чотири сотні років, пережили понад 400 заборон на користування своєю мовою. І зараз цей расовий тиск продовжують чинити вже діти колонізаторів і їх колаборанти: хруні і кочубеї.

А тепер давайте спитаємо себе, якщо людина повсюдно зустрічає таке расистське ставлення, що відбувається з її толерантністю? Середньовічний англійський поет Джефрі Чосер відомий своїм крилатим висловом: “Let sleeping dog lie”, аналогом якого є українська приказка “ не буди лиха, доки спить тихо”. Для чого будити це лихо? Важко сказати два слова українською? Важко! Зверхність, гонор.

За 200 років до нашої ери Публій Теренцій Афр сказав "Homo sum, humani nihil a me alienum puto", що значить: “Я — людина, тому ніщо людське мені не чуже”.  І ми україномовці, як і будь-які інші люди, хочемо визнання наших людських прав. Ми відстоювали, відстоюємо і будем більш рішуче відстоювати свої мовні права.

неділя, 4 червня 2017 р.

Чи важливе ідеологічне виховання?

Проживаючи у Канаді зустрічаю дві зовсім різні групи українськомовних українців.
Перша група мені зустрілася зразу ж при першому контакті з канадською дійсністю. Зайшов у банк. Після перших формальних привітань працівниця банку прочитала мої ім’я і прізвище (а вони обидва такі, що той хто знає ніколи не сплутає моє походження) і зразу ж перейшла на українську мову. Виявляється у неї прадід і прабабуся по одній з ліній українського походження і так само як її діди і батьки вона розмовляє українською мовою своїх предків. Якщо б я раніше не чув такого варіанту української мови у Сполучених Штатах Америки, то я б подумав, що це вона до мене говорить можливо словацькою чи чеською, але маючи попередній досвід знайомства з такою вимовою ми пречудово порозумілися, слава Богу у той момент не було черги і я розпитав про її українських родичів і вміння розмовляти українською.
Подібна зустріч відбулася і при відвідування шпиталю. Ми мали вибрати собі сімейного лікаря. Прочитавши моє ім’я, медсестра-реєстратор зразу ж заговорила українською. Вона оформила всі наші документи і навіть порекомендувала найкращого лікаря до якого варта попроситися, щоб він став нашим сімейним лікарем. Пізніше протягом багатьох років вона дзвонила до нас із шпиталю і завжди розмовляла українською мовою. Її українська мова — також мова давніших емігрантів.
Другу групу я почав зустрічати, коли мої діти почали підростати і ми почали виходити гратися на дитячий майданчик. Під час одного з таких відвідувань чую діалог:
- Ну скажи, скільки тобі років? Фор! Скажи: фор.
- Який це колір? Ред! Скажи: ред.
Як вияснилося — це бабуся приїхала з України. Сама англійською добре не говорить. Знає пару десятків слів, а вже вчить розмовляти англійською внука. Потім побачив і батьків, які так само вчили своїх дітей англійської мови. А далі, коли ці діти попідростали, вони до своїх батьків жодного слова не говорили українською і навіть самі батьки часто з горем пополам змушені були відповідати дітям англійською мовою.
Так ось і виникає питання: чому одні українці з діда-прадіда розмовляють українською мовою і зберігають її, а інші приїхавши у Канаду тут же втрачають її.
****************
І ось що я виявив в процесі спілкування.
Перша група характеризується тим, що в таких сім'ях батьки національно свідомі і розмовляють українською мовою, діти ходять до українських суботніх шкіл, де вивчають українознавство і українську мову, відвідують українські церкви, де навколо багато українців і відправа відбувається українською мовою, співають колядки, щедрівки, беруть участь у вертепах, водять гаївки, відвідують молодіжні громадські організації Пласт чи СУМ, а потім і організації для дорослих.
Серед видатних українців першої групи я б відмітив мою сусідку по Етобіко Катерину Винницьку, добре відому артистку серіалу "Вікінги" (Лагерта). З вікіпедії: “Вільно розмовляє українською мовою — до 8 років спілкувалася тільки нею. У Торонто відвідувала греко-католицьку церкву та ходила до української школи імені Цьопи Паліїв, здала іспити й є випускником цієї школи. До 17 років належала до «Пласту» — спочатку до 10 гнізда (підрозділу) «Волошки» у новацтві, а згодом до 10 куреня, гурток «Кедри», у юнацтві. Неодноразово була на новацьких таборах сестричкою (вихователем). Також займалася з молодшими пластунами поза табором — вела для них щотижневі заняття”. Її батьки, як і вона не були народжені в Україні.
До цієї ж групи слід віднести Христю Фріланд — канадську письменницю, журналістку і політика, Міністра закордонних справ Канади. З дітьми Христя розмовляє лише українською мовою. Її діти ходять до української школи імені Цьопи Паліїв. Її батьки, як і вона не народжені в Україні, але зберігають українські традиції і українську мову.
Що ж характеризує другу групу українськомовних українців, які так легко втрачають мову? А те, що українського у них ... тільки мова. Вони не знають ні справжньої історії, ні справжньої культури, ні справжніх героїв України. Діти українських шкіл не відвідують. Вони можуть надіти вишиванку, сходити до церкви. Але це таке формальне українство. Воно не здатне уберегти наступне покоління від асиміляції. Це покоління виросло в Україні, у якій було повнісю відсутнє національно-патріотичне виховання за часів СРСР, та і в часи незалежної України воно не з’явилося. Україна не виробила своєї власної ідеології і таким чином у емігрантів відсутній стержень українства, який якраз був у емігрантів, які прибули після Другої Світової війни.
*********
Якось перебуваючи у Чикаго до мене в гості зайшла одна знайома яка однозначно з першої групи українськомовних українців діаспори: її батьки вже роджені поза Україною, вона, її діти і внуки говорять українською.
Саме того дня я переглядав найбільш вдалі епізоди Голосу Країни, так як я цей пісенний конкурс дуже люблю і дивився всі його сезони.
Ну я її і питаю: Ви ніколи не дивитеся Голос Країни з Києва? До речі значно вищий рівень і виконавської майстерності співаків і музикального супроводу, більш різноманітний репертуар, та і оформлення сцени, ніж подібний конкурс тут у США і Канаді.
Включив їй пісню у виконанні нашого останнього переможця Олександра Клименка. Все було добре, пісня була гарна, аж поки не почали говорити тренери...
І тут вона мені каже: Знаєш що? Мої батьки не для того втікали від москалів аж в Америку, мої дядьки не для того загинули в УПА, щоб я зараз тут тих москалів слухала. У вас в Україні суцільна русифікація. Колись пробувала під Новий Рік подивитися щось з України, то там почула лише одну українську пісню тридцятилітньої давності, здається Івасюка. Ану, каже, поперемикай канали, що там зараз в Україні?
І який я канал не включав все було російською. Фільми російською. Пісні російською. Лише Новини 24 були українською, та і там слова якогось учасника АТО були російською.
А тепер, каже, зараз саме та година, коли наш чікагівський український канал працює. Давай включимо. Включили. Все українською, слова російськомовного українця в синхронному українському перекладі, слова англомовного чоловіка - в синхронному українському перекладі. Пісня українською мовою.
Вона і каже: Який смисл мені дивитися незрозумілі передачі з України? Вникати у ваш "русскій мір"?
Я: То ти й поїхати і жити в Україні не хочеш?
Вона: А що українського у вашій Україні?
Я: Ну то ти можеш поїхати і збудувати Україну кращою, ніж та, яка є зараз.
А вона і відповідає: Ми тут в США, Канаді, Франції, Великобританії, Аргентині, Бразилії, Австралії, кругом по світу збудували свої маленькі України. І ці України – такі, як ми хочемо. Ми маємо свої українські церкви, навколо яких в більшості і гуртуються українці. Ми маємо тут свої українські кредитові спілки, де ми можемо при потебі брати позики. Ми маємо тут українські школи, де наші діти вивчають українську мову, культуру, історію. Ми маємо українські дитячі і молодечі організації, українські фахові організації. По декілька разів на рік ми проводимо українські забави. На забавах і в молодіжних організаціях наші діти знайомляться з такими ж українцями, як і вони, товаришують і багато хто і одружуються. Так познайомилася і я зі своїм майбутнім чоловіком. Так познайомилися і мої діти зі своїми половинками. У нас є чисельні культурні центри, де ми зустрічаємося з такими ж українцями зі всього світу і з України в тому числі. А головне, у всіх нас є об'єднуюча ідея: Бог, Україна, родина.
А зараз до нас з України приїзжають у більшості зрусифіковані українці, або може це вже і росіяни. Те, що я знаю, декілька разів одна громадська організація надавала цим новоприбулим місце під святкування якихось свят. Було декілька випадків, що люди сквернословили, напивалися, порушували громадський спокій, залишали за собою неприбиране місце, та й взагалі вони українською мовою не вміли говорити. Здається та організація тепер дуже прискіпливо приглядається до новоприбулих “українців”, коли вони просять дати дозвіл на перебування на їх території.
Я бачу, що є люди з України, особливо російськомовні, які все тут критикують, їм не подобаються наші порядки. Вони не намагаються тут говорити українською. Мало того, їх дивує, як це американські українці їх та не розуміють! В Україні ж їх усі розуміли!
********************
Так я собе і запитую: Чи важлива в державі ідеологія? Чи важливе в державі національно-патріотичне виховання?
Звичайно важливе.

І все залежить від того, яку Україну ми хочемо побудувати...