Ми дожилися в Україні вже до того, що в багато яких її регіонах треба не просто навчати української мови, а вести її навчання так, як ведеться навчання другої/іноземної мови. У нас в Торонто суботня українська школа має два відділи. В одному навчаються учні, які володіють українською мовою і їм треба навчитися читати і писати. А в іншому які майже зовсім не знають української мови. І тут їх вчать і читати, і писати, і сприймати українську мову на слух і, що надзвичайно важливо, говорити українською мовою.
Я особливо хочу наголосити на цьому останньому навику, бо дуже багато людей явно недооцінюють важливість засвоєння його належним чином. Я, можливо б також не розумів цього. Якби мені не довелося прибувши в Канаду потрапити на курси англійської мови. Так ось на цих курсах вчителі приділяли дуже велику увагу розвитку саме цього навику. Бо саме майстерність комунікації значною мірою впливає на комфортність перебування в іншомовному середовищі. Нерозуміння навколишніх виштовхує людину з соціуму, створює непереборне відчуття перебування на чужині, призводить до депресії і дуже болісного стану ностальгії.
І ще один надзвичайно важливий елемент комунікації – ввічливість. Саме наголос на ввічливих варіантах спілкування робився в першу чергу. Найчастіше іноземці, які тільки включаються в комунікативний процес, всіх цих моментів просто не відчувають і тому навіть не бажаючи цього самі виглядають грубими/неввічливими. А якщо взяти до уваги, що в багатьох суспільствах і в українському зокрема на ввічливість не дуже хто і звертає увагу, особливо добре це видно по рівню спілкуванню в соціальних мережах, вивчення ввічливих форм звертання, відповіді, запитання дуже полегшує подальше життя людини в чужомовній країні.
Так ось, на заняттях нас розбивали на пари чи на групи, формулювали завдання і ми створювали діалоги і розігрували їх в ролях. Звичайно нам перед цим давали відповідні слова, які використовуються при такому спілкуванні, а також невеличкі уривки модельних діалогів. Використовуючи відповідні слова і ці уривки ми створювали свої діалоги. Викладачі слідкували за тим, як ми їх озвучували, а потім проводили розбір, вказували на неправильні місця. Ці місця спочатку мали можливість відкоректувати самі автори. Якщо ж їм це не вдавалося, то тоді на допомогу приходив цілий клас. А коли і тут не вдавалося досягти бажаного результату, то тоді вже правильний варіант давав вчитель.
Теми для розмов вибиралися такі, з яким емігрант обов’язково зустрічається у щоденному житті: розмова у магазині (касир і покупець), розмова у реєстратурі медичного закладу (реєстратор і пацієнт), розмова у зубного лікаря, розмова в окуліста, розмова при виклику служби екстреної медичної допомоги, розмова з соціальними службами, розмова в продуктовому магазині, розмова в магазині господарських товарів, розмова в супермаркеті, розмова у відділі повернення речей, розмова з офіцером поліції, розмова в банку.
Окремою групою йшли телефонні розмови: розмова з реєстратором в госпіталі чи у сімейного лікаря, розмова з провайдером інтернет зв’язку, розмова з сантехнічною службою чи суперінтендантом, розмова про загублену чи вкрадену кредитну картку.
Ще однією групою йшло звичайне листування та через електронну пошту…
А тепер повернемося до України, в якій міста не розмовляють українською мовою. Мені виглядає цілком розумним для деяких учнів таких міст вести викладання української мови як другої. І нічого в цьому трагічного немає. В канадських школах, якщо бачать, що учень має дуже низький рівень англійської, то йому організовують додаткові заняття. Точно так само і в коледжах: студенту запропонують додатковий курс англійської мови.
Погано, що і урядовці, і міністерські працівники не розуміють, що учням таки така допомога необхідна. Бо де учень навчиться цієї комунікації у наскрізь зрусифікованих містах. Точно не з творів Марка Вовчка чи Михайла Коцюбинського. На вулиці він української мови майже не чує. Вдома батьки розмовляють дуже часто російською. Однолітки також і на вулиці, і в соціальних мережах розмовляють російською. А телебачення, як і радіо страждає мовною шизофренією і діти обирають російськомовний контент. На 30 році незалежності немає жодного українськомовного телеканалу.
І, до речі, ні букварі, ні читанки, ні уроки літератури, ні які небудь інші уроки не навчають наших учнів життю і комунікації в сучасному швидкозмінному світі.
З огляду на вищесказане уроки комунікативної майстерності, на мій погляд, покликані подолати відчуженість шкільної освіти від реального повсякденного життя.
