Букет чи рівні права?

Совєцький Союз був надзвичайно лицемірною і брехливою країною. Поширюючи на увесь світ пропагандистські легенди про рай, який «запанував» у ньому, він насправді своїх мешканців не мав за людей. Для нього, вони були взаємозамінними гвинтиками комуністичного механізму. Ідея всесвітньої революції та панування комунізму у всьому світі заступала все і вся, і все було підпорядковане лише цьому. Сталін, власне кажучи, і хотів реалізувати ідеї марксистів шляхом військової експансії у ХХ столітті, про що дуже влучно написав Суворов у своїй книзі «Криголам».

Так само владою СРСР на весь світ поширювалася наскрізь брехлива інформація про процвітання совєцьких людей, в той час, коли на території, зокрема, України, бушував Голодомор.

Іншою брехнею була пропаганда про благополуччя совєцьких жінок. Перехопивши ідеї Клари Цеткін і Рози Люксембург совєти кричали на увесь світ про те, що вони вперше у світі розкріпачили жінку.

Ми зрівняли у виборчих правах жінок з чоловіками! Але це ж були вибори без вибору. Можна було ще й гірських баранів, собак та коней зрівняти у виборчих правах в СРСР, тому що переможець був відомий наперед. Єдина особа у списку – і всі за неї. 99%!!! Члени комісій зі скринькою обходили кожну квартиру, щоб ніхто не міг ухилитися від голосування, щоб проголосував кожен.

І 8 Марта – Женскій Дєнь – а насправді День боротьби жінок за свої права, не став виключенням у цьому ряду пропагандистських вкидів. Він по своїй лицемірності нічим не відрізнявся від всіх інших комуністичних свят. Чи ж ви можете собі уявити, щоб у ті часи хоча б хто-небудь та відкрив рота за якісь там свої права? І цей день із з Дня солідарності жінок перетворився … у Свято краси, весни і квітів. Все заполонило святкування, цирк, театр, вистава, показуха!!! Заговорили, задарували, занагороджували!

А що ж було в комуністичній реальності?

Жінку відірвали від сім’ї і змусили її працювати на рівні з чоловіком. Тому що один чоловік прогодувати сім’ю був не в стані. Невже саме це жінки святкують зараз? У цьому полягає рівність?

Пригадую робітниць, які мішали бетон на будовах, носили його відрами (а відро там далеко не 10 кг, це не вода!), клали асфальт і багато-багато робіт, які і чоловікам виконувати було дуже нелегко. Невже це так виглядає жіноча перемога? Це він, той бажаний результат, який хочеться святкувати???

Діти росли фактично безбатченками, бо що таке 15 хвилин в день (за даними соціологів) батьківського спілкування з дитиною. Ну що можна за цей час тій дитині передати. Шість робочих днів. Дітей виховувала, школа, вулиця, суспільство. І виростав наступний совєцький гвинтик. Невже це саме те, чого жінки хотіли і таки добилися?

А День жіночої солідарності, день боротьби за свої права, насправді – надзвичайно важливий і потрібний. І у цей день не квіти треба дарувати жінці, матері, дружині, сестрі, коханій. А разом з нею виходити на маніфестацію чи демонстрацію для вияву солідарності з її прагненням рівності не на словах і на відкупних подарунках, а на ділі, за рівну оплату праці з чоловіками, за право бути найнятою на роботу без огляду на те, що вона може піти у декретну відпустку. Це дійсно трагічно, що такий надзвичайно потрібний день –– практично повністю втратив своє первинне призначення!

Для дарування квітів є інші дні. Закохані роблять це на День Святого Валентина, діти матерям на День матері, внуки бабусям на День Бабусь і Дідусів, сестри і брати сестрам на День Сестер і Братів і багато інших подібних дат. Не хочете цих свят? Зробіть окреме чисто українське свято – Свято Української Жінки.

Та день 8 Березня зовсім не для подарунків і квітів. Але якщо жінки погоджуються на ці подаяння, на таку підміну, то тоді всі нарікання на несправедливість втрачають будь-який смисл. Розмінятися у цей день на букет квітів, пляшку шампанського чи подарунок, це все одно, що продати свій голос на виборах за пачку гречки чи палку ковбаси…

Коли мене вітають з Дньом Совєцкой Арміі...

Ми вже давно в Канаді не вітаємо нікого з Днем Совєцької Армії.

Але сталося! У нас багато знайомих з республік колишнього Радянського Союзу і їдучи разом у ліфті одна з цих знайомих і каже: «Паздравляю с Дньом Савєтскай Арміі! Ви же служилі!»

І тут я задумався. Ясно, що для українця це окупаційна армія. Тебе загребли. Загальна військова повинність.

Але мені насправді захотілося розібратися у іншому: які ж емоції у мене виникли саме в момент привітання?

Відомо, що Радянський Союз був великою тюрмою (бо без візи його ніхто не міг покинути).

Власне тюрма – це місце, де людину ізольовують від суспільства на термін згідно присуду суду, місце перебування засуджених.

Совєцька Армія по своїй суті займала проміжне місце між державою і тюрмою, і більше нагадувала тюрму. У людини відбиралися документи і вона, хоч і не була засуджена, але свободи у неї не було жодної. У нас ніколи нікому не давали ніяких «увольнітєльних», хіба би приїхали батьки. Я за 2 роки служби мав таких п’ять і то дякуючи, що хтось з родичів в частину таки приїхав. А до кого не приїжджали, то ті ніколи не покидали межі частини, за вийнятком поїздки на полігон чи в баню, яку я вперше побачив після шести тижнів служби. 

У частині звичайно не було ніяких ЧП (надзвичайних випадків). Хоча насправді всі ми знали і навіть були свідками того, що вони таки були. Та всі мовчали, бо нам сказали прямо: «Хто відкриє рота, той поїде в Афганістан». Не буду лякати своїх читачів описами «нєуставних отношеній». Їх було вдосталь. Та я не настільки добрий письменник, як маркіз де Сад, тому обмежуся лише констатцією.

Мене ся чаша проминула, але я дуже сильно відчуваю несправедливість, і кожен подібний випадок по своєму психологічно травмував мене. Тим паче, що завтра таке могло б статися і зі мною…

Після демобілізації, мене вразили … машини! Я від них відвик. Здається вони їдуть на тебе. Особливо КАМАЗи! І тоді я згадав один з жартівливих новорічних студентських тостів «Щоб ми не боялися паровоза!» Ха-ха! Як смішно було у студентські роки. Чого я не міг сказати після армії: що там паровоз – КАМАЗ наводив жах! І це я лише два роки там був. А що говорити, коли людина перебувала у місцях позбавлення волі десятки років чи зроду не бачила поїзда чи машини?

Цілий перший місяць я вставав о п’ятій ранку і ходив по вулицях, розглядав будинки, вітався з людьми і ... всміхався. Так постійно всміхався! У ті часи були шалені черги за маслом і моїй мамі було дуже добре, бо я рано вставав і завжди був перший в черзі, а значить приходив з маслом. Бачачи, на її думку, мою неадекватність, вона навіть якось спитала мою тітку-педіатра, чи я часом з глузду не з’їхав. На що тітка казала: «Та ні, що ти! Він насолоджується свободою! Це вважай він як з тюрми вийшов!»

А тепер повернемося до моїх відчуттів, щодо привітання зі святом Совєцької Армії.

Уявімо собі, що у нас є Свято В’язня.

І проходить попри мене мій знайомий та й гукає «Вітаю зі Святом В’язня! Ну, ви ж сиділи!»