Ми вже давно в
Канаді не вітаємо нікого з Днем Совєцької Армії.
Але сталося! У
нас багато знайомих з республік колишнього Радянського Союзу і їдучи разом у ліфті
одна з цих знайомих і каже: «Паздравляю с Дньом Савєтскай Арміі! Ви же служилі!»
І тут я
задумався. Ясно, що для українця це окупаційна армія. Тебе загребли. Загальна
військова повинність.
Але мені
насправді захотілося розібратися у іншому: які ж емоції у мене виникли саме в
момент привітання?
Відомо, що Радянський
Союз був великою тюрмою (бо без візи його ніхто не міг покинути).
Власне тюрма – це
місце, де людину ізольовують від суспільства на термін згідно присуду суду, місце
перебування засуджених.
Совєцька Армія по
своїй суті займала проміжне місце між державою і тюрмою, і більше нагадувала
тюрму. У людини відбиралися документи і вона, хоч і не була засуджена, але
свободи у неї не було жодної. У нас ніколи нікому не давали ніяких «увольнітєльних»,
хіба би приїхали батьки. Я за 2 роки служби мав таких п’ять і то дякуючи, що
хтось з родичів в частину таки приїхав. А до кого не приїжджали, то ті ніколи
не покидали межі частини, за вийнятком поїздки на полігон чи в баню, яку я вперше
побачив після шести тижнів служби.
У частині
звичайно не було ніяких ЧП (надзвичайних випадків). Хоча насправді всі ми знали
і навіть були свідками того, що вони таки були. Та всі мовчали, бо нам сказали
прямо: «Хто відкриє рота, той поїде в Афганістан». Не буду лякати своїх читачів
описами «нєуставних отношеній». Їх було вдосталь. Та я не настільки добрий
письменник, як маркіз де Сад, тому обмежуся лише констатцією.
Мене ся чаша
проминула, але я дуже сильно відчуваю несправедливість, і кожен подібний
випадок по своєму психологічно травмував мене. Тим паче, що завтра таке могло б
статися і зі мною…
Після
демобілізації, мене вразили … машини! Я від них відвик. Здається вони їдуть на
тебе. Особливо КАМАЗи! І тоді я згадав один з жартівливих новорічних студентських
тостів «Щоб ми не боялися паровоза!» Ха-ха! Як смішно було у студентські роки. Чого
я не міг сказати після армії: що там паровоз – КАМАЗ наводив жах! І це я лише два
роки там був. А що говорити, коли людина перебувала у місцях позбавлення волі
десятки років чи зроду не бачила поїзда чи машини?
Цілий перший місяць
я вставав о п’ятій ранку і ходив по вулицях, розглядав будинки, вітався з людьми і ... всміхався. Так постійно всміхався! У ті часи були шалені черги за маслом і моїй мамі було дуже добре,
бо я рано вставав і завжди був перший в черзі, а значить приходив з маслом. Бачачи,
на її думку, мою неадекватність, вона навіть якось спитала мою тітку-педіатра,
чи я часом з глузду не з’їхав. На що тітка казала: «Та ні, що ти! Він насолоджується
свободою! Це вважай він як з тюрми вийшов!»
А тепер повернемося
до моїх відчуттів, щодо привітання зі святом Совєцької Армії.
Уявімо собі, що у
нас є Свято В’язня.
І проходить попри
мене мій знайомий та й гукає «Вітаю зі Святом В’язня! Ну, ви ж сиділи!»
Немає коментарів:
Дописати коментар