Українець — це той, хто вдома розмовляє українською мовою

Як то кажуть, лікар прописав, та і сам я намагаюся якомога більше прогулюватися по свіжому повітрі та ще й свою найменшу дочку беру при цьому із собою.

Ось і сьогодні вийшли ми та й прогулюючись наш шлях перетнувся з молодою жінкою з сином віку моєї дочки. Почувши, що ми з дочкою розмовляємо українською, жінка і сама звернулася до мене українською та й так зав’язалася розмова. Звичайно при таких зустрічах в основному обговорюються дитячі програми і проблеми. Поговоривши про це, перейшли і до більш загальних питань. Вияснилося, що жінка переїхала у Канаду з Києва, а далі, що її син зовсім не розуміє української мови! З ним ніхто українською в сім’ї не розмовляє; у побуті ця жінка зі своїм чоловіком розмовляють виключно російською, вони дивляться фільми в російському дублюванні, та і телеканали переглядають російськомовні.

Ось і виникає цілком слушне питання: а до якої нації належить ця жінка?

У мене склалася, на мій погляд, правильна відповідь: жінка належить до “русского міра” і фактично є росіянкою, як і її чоловік і син. Росіянкою зі знанням української мови. Чого вже не можна сказати про її сина.

Чим далі, тим більше я переконуюся в тому, що на даному етапі розвитку людства саме мова є визначальним чинником в приналежності людини до тієї чи іншої нації. Прикладом цього є Ізраїль, який реанімував книжний іврит, перетворивши його на державну мову. Могли ж взяти живий ідиш! І не даремно експансія Росії ведеться саме через російську мову і російську православну (російськомовну) церкву. І рятувати Путін іде саме російськомовних.

Чи важлива мова? Безумовно важлива, бо скільки в Росії українських шкіл? Скільки друкованих видань? Скільки телевізійних каналів чи радіо станцій? Може Росія ретранслює хоч один український теле- чи радіоканал для українців чи українських заробітчан в Росії? Нічого з цього. Жодного.

Зате на тих, хто виступає за розширення використання української мови навіть в Україні, як наприклад, на Ларису Ніцой, чиниться тиск п’ятою колоною Москви.

Ці проблеми виникають через те, що ми самі уникаємо називати речі своїми іменами. Багато хто обурюється на ситуацію в Донбасі, кажучи: “Яке це АТО? Давайте це називати тим, чим воно є — війною!” У нас завжди уникали і уникають дати привильне визначення явищу. За Горбачова була “гласність” тоді, коли кругом у світі була “свобода слова”!

Мабуть, слідуючи цій логіці, тому ми і тих, хто розмовляє російською в Україні, називаємо або “заблукалими вівцями”, або російськомовними українцями. 30 років тому це можна було ще розуміти тиском комуністичної російської імперії. Можливо ще 25 років тому, коли відновилася незалежна Україна, таке формулювання сприймалося як тимчасовий перехідний компроміс. Але але зараз, коли пройшло чверть століття, за конституцією державною мовою є українська і вже три роки іде війна саме з російськомовним агресором, вже напевно настав час набратися нарешті мужності з обох боків і назвати цих людей “росіянами”, “малоросами”, “українітами” (моя позаминулорічна пропозиція), чи нехай самі собі виберуть назву до вподоби, але тільки не “українцями” чи “русинами” (історичною назвою українців у минулому). Пора таки дати цьому назву.

Тому для мене принаймні, українець — це той, хто вдома розмовляє українською мовою і зовсім не важливо яке расово-генетичне минуле цієї людини...