В
дискусії щодо впровадження латинки
часто можна почути таке: “Це ж наша
графіка”; “Це ми навчили московитів”;
“Не відмовимося від нашої спадщини”
і т.д., і т.п. Але все це емоції.
Щоб
розібратися з цим давайте подивимося
в минуле Радянського Союзу.
В
складі СРСР на час його створення було
понад 120 націй і народностей. В кінці
його існування у 1991 році залишилося
коло 60. Фактично щороку вмирала одна
нація чи народність. Куди ділися ці
люди? Асимілювали. Стали русскімі. Саме
на асиміляцію, створення єдиного
російськомовного народу були направлені
всі потуги репресивного механізму
комуністичної імперії.
Для
будь-кого ясно, що заборона користуватися
національною мовою — це прямий метод
асиміляції.
А
ось кирилізація алфавіту –
не настільки явний, але
додатковий і дуже ефективний метод
асиміляції (дуже схожий на мовну
шизофренцію) і свою ефективність він
показав на теренах Радянського Союзу.
Так алфавіти майже всіх національних
меншин у СРСР (в т.ч. і більшості союзних
республік) були переведені на кирилицю
ще до початку радянсько-німецької війни
1941-45 рр.
На
жаль, Україні в цьому плані не пощастило,
бо ми сотні років користувалися кирилицею.
І біда в тому, що тримання за кирилицю
не дозволяє нам вирватися з-під культурного
впливу російсько/радянської імперії.
Про
те, що відхід від кирилиці — шлях до
виходу з орбіти “русскаво міра” чудово
розуміють на пострадянському просторі.
Не даремно ряд країн поступово здійснюють
перехід на латинку: Молдова — 1989 рік,
Туркменістан — 1991 рік, Узбекистан —
1993 рік, Казахстан планує перейти до 2025
року.
А
в Україні навіть після проголошення
незалежності, трьох років війни з Росією
процеси русифікації (асиміляції) тривають
і по сьогоднішній день.
І
не останню роль в цьому процесі відіграє
кирилиця...
Немає коментарів:
Дописати коментар