Моє звернення до вас.
Обсіли нас московити й малороси з усіх боків в Україні, та й за її межами.
Розкидала нас доля по різних містах і селах України та й по закордонах.
Єдине, що нас всіх єднає – це наша рідна українська мова.
Це тисячолітній безцінний спадок, який нам передали наші предки і який ми б хотіли передати нашим нащадкам. На жаль сфера поширення і вжитку нашої солов’їної мови не те що не зростає, а постійно звужується.
На прикладі своїх спостережень в Канаді я бачу, як діти більшості українських емігрантів переходять на англійську мову спілкування і до закінчення канадської школи нею говорити майже не вміють і погано розуміють її. Залишаються українськомовними лише ті, чиї батьки мають твердий національний стрижень, і тому їхні діти ходять до суботньої української школи, до української церкви, відвідують українськомовні заходи, є членами українських громадських організацій в діаспорі. Але в Канаді - політика мультикультуралізму. На роботі англійська мова, а поза роботою розмовляй якою мовою собі хочеш - це твоя справа. Тому, зокрема в Канаді, родина може зберігати українську мову з покоління в покоління і такі приклади є. Так що тут все залежить лише від бажання батьків.
В Україні ж спостерігається очевидний постгеноцидний і постколоніальний синдром. По-перше, українці, які переїжджають з українськомовних територій в зрусифіковані міста попадають під культурний і психологічний прес російськомовного простору і далеко не кожен знаходить в собі сили йому протистояти. По-друге, навіть на українськомовних територіях російська мова через телебачення і радіо (у нас же мовна шизофренія в ЗМІ) перетворює українську мову на суржик. Квоти – це та сама повзуча русифікація. По-третє, в державі Україна повністю відсутнє українське національне виховання, без якого люди абсолютно легко відмовляються від української мови, що яскраво демонструють безідейні емігранти закордоном.
Нас, українськомовних залишається щораз менше.
А ми в соціальних мережах влаштовуємо справжні священні війни з щонайменшого приводу. Ображаємо останніми словами один одного. Розфренджуємо за незгоду по якомусь найдрібнішому пункту, який в процесі дискусії виріс з маленької мушки до гігантського слона. Мало того, найрадикальніші з нас закладають своїх же україномовців адміністрації Фейсбуку і ті попадають в бан.
Це тисячолітній безцінний спадок, який нам передали наші предки і який ми б хотіли передати нашим нащадкам. На жаль сфера поширення і вжитку нашої солов’їної мови не те що не зростає, а постійно звужується.
На прикладі своїх спостережень в Канаді я бачу, як діти більшості українських емігрантів переходять на англійську мову спілкування і до закінчення канадської школи нею говорити майже не вміють і погано розуміють її. Залишаються українськомовними лише ті, чиї батьки мають твердий національний стрижень, і тому їхні діти ходять до суботньої української школи, до української церкви, відвідують українськомовні заходи, є членами українських громадських організацій в діаспорі. Але в Канаді - політика мультикультуралізму. На роботі англійська мова, а поза роботою розмовляй якою мовою собі хочеш - це твоя справа. Тому, зокрема в Канаді, родина може зберігати українську мову з покоління в покоління і такі приклади є. Так що тут все залежить лише від бажання батьків.
В Україні ж спостерігається очевидний постгеноцидний і постколоніальний синдром. По-перше, українці, які переїжджають з українськомовних територій в зрусифіковані міста попадають під культурний і психологічний прес російськомовного простору і далеко не кожен знаходить в собі сили йому протистояти. По-друге, навіть на українськомовних територіях російська мова через телебачення і радіо (у нас же мовна шизофренія в ЗМІ) перетворює українську мову на суржик. Квоти – це та сама повзуча русифікація. По-третє, в державі Україна повністю відсутнє українське національне виховання, без якого люди абсолютно легко відмовляються від української мови, що яскраво демонструють безідейні емігранти закордоном.
Нас, українськомовних залишається щораз менше.
А ми в соціальних мережах влаштовуємо справжні священні війни з щонайменшого приводу. Ображаємо останніми словами один одного. Розфренджуємо за незгоду по якомусь найдрібнішому пункту, який в процесі дискусії виріс з маленької мушки до гігантського слона. Мало того, найрадикальніші з нас закладають своїх же україномовців адміністрації Фейсбуку і ті попадають в бан.
А насправді ми б повинні були цінити й поважати думку кожного українця - носія нашої мови. Немає значення, прихильником якої ідеології чи релігії він є, яка його політична орієнтація чи соціальний статус.
Ми повинні хоча б у мережі навчитися розмовляти один з одним, толерувати один одного, свої міцні слівця тримати при собі, бажання розфрендити затамувати й забути.
Бо те, що нас єднає - наша рідна українська мова, варта того, щоб заради неї ми згуртувалися, стали монолітом! Мова понад усе!
Ми повинні хоча б у мережі навчитися розмовляти один з одним, толерувати один одного, свої міцні слівця тримати при собі, бажання розфрендити затамувати й забути.
Бо те, що нас єднає - наша рідна українська мова, варта того, щоб заради неї ми згуртувалися, стали монолітом! Мова понад усе!
