Чи важливе ідеологічне виховання?

Проживаючи у Канаді зустрічаю дві зовсім різні групи українськомовних українців.

Перша група мені зустрілася зразу ж при першому контакті з канадською дійсністю. Зайшов у банк. Після перших формальних привітань працівниця банку прочитала мої ім’я і прізвище (а вони обидва такі, що той хто знає ніколи не сплутає моє походження) і зразу ж перейшла на українську мову. Виявляється у неї прадід і прабабуся по одній з ліній українського походження і так само як її діди і батьки вона розмовляє українською мовою своїх предків. Якщо б я раніше не чув такого варіанту української мови у Сполучених Штатах Америки, то я б подумав, що це вона до мене говорить можливо словацькою чи чеською, але маючи попередній досвід знайомства з такою вимовою ми пречудово порозумілися, слава Богу у той момент не було черги і я розпитав про її українських родичів і вміння розмовляти українською.

Подібна зустріч відбулася і при відвідування шпиталю. Ми мали вибрати собі сімейного лікаря. Прочитавши моє ім’я, медсестра-реєстратор зразу ж заговорила українською. Вона оформила всі наші документи і навіть порекомендувала найкращого лікаря до якого варта попроситися, щоб він став нашим сімейним лікарем. Пізніше протягом багатьох років вона дзвонила до нас із шпиталю і завжди розмовляла українською мовою. Її українська мова — також мова давніших емігрантів.

Другу групу я почав зустрічати, коли мої діти почали підростати і ми почали виходити гратися на дитячий майданчик. Під час одного з таких відвідувань чую діалог:

- Ну скажи, скільки тобі років? Фор! Скажи: фор.

- Який це колір? Ред! Скажи: ред.

Як вияснилося — це бабуся приїхала з України. Сама англійською добре не говорить. Знає пару десятків слів, а вже вчить розмовляти англійською внука. Потім побачив і батьків, які так само вчили своїх дітей англійської мови. А далі, коли ці діти попідростали, вони до своїх батьків жодного слова не говорили українською і навіть самі батьки часто з горем пополам змушені були відповідати дітям англійською мовою.

Так ось і виникає питання: чому одні українці з діда-прадіда розмовляють українською мовою і зберігають її, а інші приїхавши у Канаду тут же втрачають її.

****************

І ось що я виявив в процесі спілкування.

Перша група характеризується тим, що в таких сім'ях батьки національно свідомі і розмовляють українською мовою, діти ходять до українських суботніх шкіл, де вивчають українознавство і українську мову, відвідують українські церкви, де навколо багато українців і відправа відбувається українською мовою, співають колядки, щедрівки, беруть участь у вертепах, водять гаївки, відвідують молодіжні громадські організації Пласт чи СУМ, а потім і організації для дорослих.

Серед видатних українців першої групи я б відмітив мою сусідку по Етобіко Катерину Винницьку, добре відому артистку серіалу "Вікінги" (Лагерта). З вікіпедії: “Вільно розмовляє українською мовою — до 8 років спілкувалася тільки нею. У Торонто відвідувала греко-католицьку церкву та ходила до української школи імені Цьопи Паліїв, здала іспити й є випускником цієї школи. До 17 років належала до «Пласту» — спочатку до 10 гнізда (підрозділу) «Волошки» у новацтві, а згодом до 10 куреня, гурток «Кедри», у юнацтві. Неодноразово була на новацьких таборах сестричкою (вихователем). Також займалася з молодшими пластунами поза табором — вела для них щотижневі заняття”. Її батьки, як і вона не були народжені в Україні.

До цієї ж групи слід віднести Христю Фріланд — канадську письменницю, журналістку і політика, Міністра закордонних справ Канади. З дітьми Христя розмовляє лише українською мовою. Її діти ходять до української школи імені Цьопи Паліїв. Її батьки, як і вона не народжені в Україні, але зберігають українські традиції і українську мову.

Що ж характеризує другу групу українськомовних українців, які так легко втрачають мову? А те, що українського у них ... тільки мова. Вони не знають ні справжньої історії, ні справжньої культури, ні справжніх героїв України. Діти українських шкіл не відвідують. Вони можуть надіти вишиванку, сходити до церкви. Але це таке формальне українство. Воно не здатне уберегти наступне покоління від асиміляції. Це покоління виросло в Україні, у якій було повнісю відсутнє національно-патріотичне виховання за часів СРСР, та і в часи незалежної України воно не з’явилося. Україна не виробила своєї власної ідеології і таким чином у емігрантів відсутній стержень українства, який якраз був у емігрантів, які прибули після Другої Світової війни.

*********

Якось перебуваючи у Чикаго до мене в гості зайшла одна знайома яка однозначно з першої групи українськомовних українців діаспори: її батьки вже роджені поза Україною, вона, її діти і внуки говорять українською.

Саме того дня я переглядав найбільш вдалі епізоди Голосу Країни, так як я цей пісенний конкурс дуже люблю і дивився всі його сезони.

Ну я її і питаю: Ви ніколи не дивитеся Голос Країни з Києва? До речі значно вищий рівень і виконавської майстерності співаків і музикального супроводу, більш різноманітний репертуар, та і оформлення сцени, ніж подібний конкурс тут у США і Канаді.

Включив їй пісню у виконанні нашого останнього переможця Олександра Клименка. Все було добре, пісня була гарна, аж поки не почали говорити тренери...

І тут вона мені каже: Знаєш що? Мої батьки не для того втікали від москалів аж в Америку, мої дядьки не для того загинули в УПА, щоб я зараз тут тих москалів слухала. У вас в Україні суцільна русифікація. Колись пробувала під Новий Рік подивитися щось з України, то там почула лише одну українську пісню тридцятилітньої давності, здається Івасюка. Ану, каже, поперемикай канали, що там зараз в Україні?

І який я канал не включав все було російською. Фільми російською. Пісні російською. Лише Новини 24 були українською, та і там слова якогось учасника АТО були російською.

А тепер, каже, зараз саме та година, коли наш чікагівський український канал працює. Давай включимо. Включили. Все українською, слова російськомовного українця в синхронному українському перекладі, слова англомовного чоловіка - в синхронному українському перекладі. Пісня українською мовою.

Вона і каже: Який смисл мені дивитися незрозумілі передачі з України? Вникати у ваш "русскій мір"?

Я: То ти й поїхати і жити в Україні не хочеш?
Вона: А що українського у вашій Україні?
Я: Ну то ти можеш поїхати і збудувати Україну кращою, ніж та, яка є зараз.

А вона і відповідає: Ми тут в США, Канаді, Франції, Великобританії, Аргентині, Бразилії, Австралії, кругом по світу збудували свої маленькі України. І ці України – такі, як ми хочемо. Ми маємо свої українські церкви, навколо яких в більшості і гуртуються українці. Ми маємо тут свої українські кредитові спілки, де ми можемо при потебі брати позики. Ми маємо тут українські школи, де наші діти вивчають українську мову, культуру, історію. Ми маємо українські дитячі і молодечі організації, українські фахові організації. По декілька разів на рік ми проводимо українські забави. На забавах і в молодіжних організаціях наші діти знайомляться з такими ж українцями, як і вони, товаришують і багато хто і одружуються. Так познайомилася і я зі своїм майбутнім чоловіком. Так познайомилися і мої діти зі своїми половинками. У нас є чисельні культурні центри, де ми зустрічаємося з такими ж українцями зі всього світу і з України в тому числі. А головне, у всіх нас є об'єднуюча ідея: Бог, Україна, родина.

А зараз до нас з України приїзжають у більшості зрусифіковані українці, або може це вже і росіяни. Те, що я знаю, декілька разів одна громадська організація надавала цим новоприбулим місце під святкування якихось свят. Було декілька випадків, що люди сквернословили, напивалися, порушували громадський спокій, залишали за собою неприбиране місце, та й взагалі вони українською мовою не вміли говорити. Здається та організація тепер дуже прискіпливо приглядається до новоприбулих “українців”, коли вони просять дати дозвіл на перебування на їх території.

Я бачу, що є люди з України, особливо російськомовні, які все тут критикують, їм не подобаються наші порядки. Вони не намагаються тут говорити українською. Мало того, їх дивує, як це американські українці їх та не розуміють! В Україні ж їх усі розуміли!

********************

Так я собе і запитую: Чи важлива в державі ідеологія? Чи важливе в державі національно-патріотичне виховання?

Звичайно важливе.

І все залежить від того, яку Україну ми хочемо побудувати...