Реванш (або український вектор)

В мережі Інтеренет голосно чуються голоси: «Реванш! Реванш!»

Дорогі друзі, я ось що хочу вам сказати. Може для декого ця інформація стане протверезливою: самі ж українці у цьому значною мірою і винні.

Вони як лише могли плекали і хухали на ізичних громадян, щоб не дай бог щось та не сталося з Єдіной Страной, щоб вони не відчули якогось дискомфорту.

І останні події є яскравим підтвердженням цієї тези.

28 років згадують і декілька днів назад згадували Дєнь начала Вєлікой Отєчєствєнной, хоч відомо, що це совєтский міф. Війна для українців почалася ще з Карпатської України 14 березня 1939 року, коли на її суверенну територію вторглися війська гортиської Угорщини. Або принаймні 1 вересня 1939 року, коли два тоталітарні сталінський і гітлерівський режими почали ділити світ. І саме там гинули перші українці.

28 років святкують окупаційні свята. Наприклад, Дєнь Пабєди. Одного загарбника замінив інший окупант? Не відділяють себе від окупанта. Стокгольмський синдром?

28 років святкують релігійні свята не зі світом, а з Росією, за календарем окупаційної церкви. Чому не перейшли і не святкують разом з усіма? Бо це наша традиція! Друзі! Не ображайтеся, але жити в окупації - це також наша традиція. Он у грузинів московит в крісло спікера парламенту сів – вся країна піднялася. Бо вони не хочуть такої традиції.

28 років себе пречудово в Україні почуває Московський Патріархат. Може з отриманням томосу вже нарешті всі церкви приєдналися в канонічну ПЦУ? Бо це чи не основний аргумент був про неканонічність української церкви. Яке приєдналися! Нікуди українці особливо не поспішають.

А глибока ненависть до представників ЛГБТ спільноти? Відкрийте ж очі! Я ще можу якось зрозуміти аргументи проти самого параду, але гомофобські висловлювання, які супроводжували коментарі наче вибухнули у соціальних мережах. Цей факт мені промовляє, що напрямок руху України не до Європи, українські цінності аж ніяк не європейські. Насправді український напрямок руху якщо і не співпадає, то проходить зараз дуже близько, паралельно з махровим московським православієм. А від паралельності до злиття у спільний потік один крок!

28 років переходимо до української мови... Так, правда десятки переходять, але тисячі дітей і молодих людей виростають в зросійщеному середовищі під пресом російськомовних засобів масової інформації. Бачу це. По нових емігрантах в Канаді. Батьки віком 45-55 років ще розмовляють українською; їхні діти до них – російською. Зараз більшість емігрантів з України не білінгви, а російськомовні монолінгви, українську розуміють, але навіть декілька фраз українською мовою сказати не можуть. І це в більшості люди, які не знали СРСР, а виросли в незалежній Україні. Чуються крики – необхідна лише м’яка українізація. Ось вона цих 28 років і була, але не українізація, а русифікація. Західноукраїнські міста заговорили суржиком, а Львів взагалі чи не наполовину зрусифікувався. Мало того, зараз виникла нова течія: давайте розвивати наш український варіант російської мови! Не віддамо московитам нашу українську російську. Вщипніть мене!

28 років у маршрутках російський шансон. Що за феномен? Невже в українських водіїв кримінальне минуле, що вони так запали на нього. Та і в пассажирів також. Ніхто не обурюється. А як хтось пробує щось сказати, всі як зашикають навкого. Як голодному собаці кістку відняти, наркоману понюшку відібрати. Узалежнені! Молодь слухає російських виконавців. І в Канаді продовжують слухати їх же. Навіть українськомовні молоді люди значну кількість часу, якщо не більшу, слухають російськомовні пісні. Уявляю собі, яка ситуація в Україні. А про телевізійні серіали навіть починати не хочу...

Знаєте, друзі! Ви не тільки Єдіная Страна зі Сходом України. Ви таки Єдіная Страна і з Північно-Східним сусідом. Власне кажучи за Порошенка проголосували в першому турі ті самі, хто і за Зеленського проголосували на останніх президентських виборах. А чому? Бо фактично підсвідомо більшість голосувала за «совок», за ностальгічний совковий добробут, за мир будь-якою ціною. Награлися в незалежність, стомилися. В імперію, так в імперію...

Ми ж і так від них майже нічим не відрізняємося...

Антисемітизм при новому президенті

В Україні один з найнижчих рівнів антисемітизму у світі!

Я дуже не хотів, щоб останні вибори президента, які привели до перемоги єврея Володимира Зеленського, призвели до новітнього його спалаху...

Мої НАЙКРАЩІ друзі – євреї. Я б дуже не хотів, щоб діяння теперішнього Презитента В.Зеленського запустили процес недоброзичливого ставлення до моїх друзів, які цього зовсім не заслуговують. Вони прекрасно розмовляють українською і завжди були в перших рядах будівників Української держави...

Запусковим механізмом цих явищ можуть бути необдумані антиукраїнські чи промосковські кроки нового Президента, які можуть суттєво погіршити ставлення до всіх євреїв в Україні, спричинити спалах новітнього антисемітизму....

Було б дуже добре, якби Президенту Зеленському розяснили, що саме він і його дії можуть стати причиною такої ескалації!

Надіюся на його розум і виваженість!

Екологічні закони і Україна

Існують такі два екологічні закони (спеціалісти можуть мене поправити):
1. Коли особини одного виду переселяються поза межі ареалу і якщо вони там виживають, то набувають багатьох додаткових пристосувань.
2. Якщо їх нащадки потім повертаються на свій старий первісний ареал, то вони маючи набуті додаткові пристосування витісняють своїх родичів, заміщаючи їх...

Згідно першого закону:
Колись наші предки робили походи в Залісся, де навіть заснували ряд міст Ярослав (Ярославль), Володимир (Владімір), Переяслав (Пєрєяславль-Залєсскій). Наші предки фактично надоумили Петра І на перетворення Московії на Російську Імперію і допомагали її розбудовувати.

Згідно другого закону:
Нащадки будівників імперії теперішні московити-росіяни, набувши додаткових рис, вже понад 400 років поступово витісняють колишніх своїх родичів в Україні. Тепер до справи приступили малороси, які фактично є новітнім продовженням тих колишніх будівників імперії.

Наслідки:
При стабільній ситуації, якщо не втрутяться додаткові фактори, росіяни-малороси поступово витіснять корінний етнос українців.

Який фактор може змінити ситуацію:
Повернення української західної діаспори, які також мають корисні додаткові риси, набуті на заході.
Підтвердження цієї тези – велика кількість західних емігрантів повернулися в країни Прибалтики і країни соціалістичного табору і радикально розвернули вектор розвитку їх країн.

Чому малий шанс на таке в Україні:
Російська імперія, як і більшовицька СРСР постійно ярликувала емігрантів (так як і західних українців) обзиваючи їх бендерівцями, ворогами. Результати цієї пропаганди ще і досі міцно кореняться у свідомості мешканців України і вони мінімум емігрантів зневажають, а максимум продовжують ненавидіти. В той час коли прихильність до агресора і росіян росте з року в рік, незважаючи на війну.

Торонто Рапторз, глобалізація і ми

Вчора увечері торонтська команда «Рапторз» («Динозаври») виграла баскетбольний чемпіонат Національної Баскетбольної Асоціації. Історична перемога! І це перемога не тільки торонтівців, але й усіх канадців, тому що це сталося вперше за всі рокі існування цієї асоціації, що об’єднує команди Канади і США.

Як ви думаєте, скільки баскетболістів в команді народжених в Торонто? Нуль.
Скільки баскетболістів народжених в провінції Онтаріо, столиця якої Торонто? Нуль.
Скільки баскетболістів народжених в Канаді? Один. З франкомовного Квебеку.
https://images.app.goo.gl/h1Ws47fcSPhHNXkR8

А я веду до того, що всі ми зараз живемо в час глобалізації, коли люди легко пересуваються по світу. Питання твого походження, твого громадянства, твоєї національності, твоєї раси відходять в минуле. В Торонто більше половини мешканців не народжені в Канаді. Має значення, що ти вмієш робити і чи на те, що ти вмієш робити є попит. Має значення скільки мов ти знаєш. Однозначно треба знати державну мову. І якщо в тебе не одномовна щелепа, то ти маєш значно більший шанс знайти собі бажану роботу і місце в житті.

Перед початком гри в магазинах, транспорті, на улицях люди часто обговорювали майбутній матч. Дуже багато людей одягли на себе різні символи команди: від кольорів і значків, до кепок і спортивних форм з номерами та прізвищами улюблених спортсменів.

А увечері Канада поринула в перегляд матчу. Хто вдома по телевізору, хто з друзями в барах і пабах, а десятки тисяч вболівальників дивилося відеотрансляцію на відповідно облаштованих майданчиках в дуже багатьох містах Канади. Звичайно ж вони називалися Парками Юрського Періоду, бо ж грали «Динозаври». А глядачі представляли мабуть всю планету.
https://www.theglobeandmail.com/canada/toronto/article-faces-in-the-crowd-raptors-draw-a-diverse-fan-base-to-jurassic-park/

Після перемоги (а це було коло 12-ї години ночі) місто Торонто вибухнуло радістю: люди різних рас і різного походження вивалили на балкони і на вулиці. Свистіли, співали і кричали. Вулицями їздили і сигналили автомобілі. Всі святкували перемогу, хто як вмів і міг!

Місто заснуло аж на світанку...

Нелегке рішення: малороси?

Постійно читаю, чую, бачу, як мої співвітчизники заявляють: москвомовні українці, як і українськомовні віддають найдорожче – своє життя за Україну! Це дійсно факт, який не піддається сумніву. Справа в іншому – українськомовні і москвомовні українці мають різне бачення майбутнього України/Украіни.

Перші називають себе українцями і хотіли би мати українськомовну Україну, з українськими традиціями, звичаями, піснями, героями і реліквіями, з проукраїнською історією, з УНР і ЗУНР, з ОУН і УПА, де немає місця героїзації радянського періоду, без Московського Патріархату. Україну з Мазепою і Петлюрою, Бандерою і Коновальцем, Тризубим Стасом і Антитілами.

Другі називають себе укрАінцамі і хотіли би мати москвомовну УкраІну, з радянськими героями, москвомовними співаками, поетами і письменниками, радянськими і москвомовними піснями і фільмами, з історією, в якій більше акцентується увага на українсько-радянському періоді, з москвомовною церквою. Україну з Булгаковим і Гоголем, Висоцьким і Галичем, Манатіком і Іваном Дорном.

Звичайно, це дуже груба дихотомія, тому що це не математика і немає чистих типів. У представників першої групи можуть бути елементи, які характерні для другої і навпаки.

Звичайно у них є і спільне:

• ·         усвідомлення себе громадянами України;
• ·         відчуття себе відмінними від московитів;
• ·         пошана до державної символіки: герба, прапора, гімну;
• ·         пошана до українського національного одягу – вишиванки;
• ·         усвідомлення себе нащадками Запорозької Січі, козаччини;
• ·         пошана до особистої свободи, свободи вибору і демократії;
• ·         ненависть до Путіна;
• ·         усвідомлення себе приналежними до європейської цивілізації.

Та все ж. П’ятий рік триває московсько-українська війна, московська мова – мова агресора, а москвомовні українці так і не перейшли на українську. Що ще може бути кращим індикатором, ніж війна? На жаль, це є однозначним свідченням того, що москвомовні українці свій свідомий вибір зробили в бік формування окремого москвомовного етносу, відмінного як від московитів, так і від українців.

Зажаючи на те, що у нас українець, це з одного боку належність до української нації, а з іншого громадянин України – настав логічний момент ухвалити нелегке, але необхідне рішення і присвоїти москвомовним укрАінцам власну назву. У особистому спілкуванні, та й під час обміну думками в соціальних мережах більшість людей неофіційно цю групу називає малоросами. Мабуть це таки найкраща назва для них і її доцільно вживати більш широко.

P.S. Інформація для роздумів з історії Канади: у американсько-канадській війні 1812-1814 років канадські індійці спільно з англо- і франкоканадцями відстояли незалежність Канади від США. А хто мені скаже, де вони зараз ті канадські індійці? Так що «нє обольщайтєсь» друзі…

Букет чи рівні права?

Совєцький Союз був надзвичайно лицемірною і брехливою країною. Поширюючи на увесь світ пропагандистські легенди про рай, який «запанував» у ньому, він насправді своїх мешканців не мав за людей. Для нього, вони були взаємозамінними гвинтиками комуністичного механізму. Ідея всесвітньої революції та панування комунізму у всьому світі заступала все і вся, і все було підпорядковане лише цьому. Сталін, власне кажучи, і хотів реалізувати ідеї марксистів шляхом військової експансії у ХХ столітті, про що дуже влучно написав Суворов у своїй книзі «Криголам».

Так само владою СРСР на весь світ поширювалася наскрізь брехлива інформація про процвітання совєцьких людей, в той час, коли на території, зокрема, України, бушував Голодомор.

Іншою брехнею була пропаганда про благополуччя совєцьких жінок. Перехопивши ідеї Клари Цеткін і Рози Люксембург совєти кричали на увесь світ про те, що вони вперше у світі розкріпачили жінку.

Ми зрівняли у виборчих правах жінок з чоловіками! Але це ж були вибори без вибору. Можна було ще й гірських баранів, собак та коней зрівняти у виборчих правах в СРСР, тому що переможець був відомий наперед. Єдина особа у списку – і всі за неї. 99%!!! Члени комісій зі скринькою обходили кожну квартиру, щоб ніхто не міг ухилитися від голосування, щоб проголосував кожен.

І 8 Марта – Женскій Дєнь – а насправді День боротьби жінок за свої права, не став виключенням у цьому ряду пропагандистських вкидів. Він по своїй лицемірності нічим не відрізнявся від всіх інших комуністичних свят. Чи ж ви можете собі уявити, щоб у ті часи хоча б хто-небудь та відкрив рота за якісь там свої права? І цей день із з Дня солідарності жінок перетворився … у Свято краси, весни і квітів. Все заполонило святкування, цирк, театр, вистава, показуха!!! Заговорили, задарували, занагороджували!

А що ж було в комуністичній реальності?

Жінку відірвали від сім’ї і змусили її працювати на рівні з чоловіком. Тому що один чоловік прогодувати сім’ю був не в стані. Невже саме це жінки святкують зараз? У цьому полягає рівність?

Пригадую робітниць, які мішали бетон на будовах, носили його відрами (а відро там далеко не 10 кг, це не вода!), клали асфальт і багато-багато робіт, які і чоловікам виконувати було дуже нелегко. Невже це так виглядає жіноча перемога? Це він, той бажаний результат, який хочеться святкувати???

Діти росли фактично безбатченками, бо що таке 15 хвилин в день (за даними соціологів) батьківського спілкування з дитиною. Ну що можна за цей час тій дитині передати. Шість робочих днів. Дітей виховувала, школа, вулиця, суспільство. І виростав наступний совєцький гвинтик. Невже це саме те, чого жінки хотіли і таки добилися?

А День жіночої солідарності, день боротьби за свої права, насправді – надзвичайно важливий і потрібний. І у цей день не квіти треба дарувати жінці, матері, дружині, сестрі, коханій. А разом з нею виходити на маніфестацію чи демонстрацію для вияву солідарності з її прагненням рівності не на словах і на відкупних подарунках, а на ділі, за рівну оплату праці з чоловіками, за право бути найнятою на роботу без огляду на те, що вона може піти у декретну відпустку. Це дійсно трагічно, що такий надзвичайно потрібний день –– практично повністю втратив своє первинне призначення!

Для дарування квітів є інші дні. Закохані роблять це на День Святого Валентина, діти матерям на День матері, внуки бабусям на День Бабусь і Дідусів, сестри і брати сестрам на День Сестер і Братів і багато інших подібних дат. Не хочете цих свят? Зробіть окреме чисто українське свято – Свято Української Жінки.

Та день 8 Березня зовсім не для подарунків і квітів. Але якщо жінки погоджуються на ці подаяння, на таку підміну, то тоді всі нарікання на несправедливість втрачають будь-який смисл. Розмінятися у цей день на букет квітів, пляшку шампанського чи подарунок, це все одно, що продати свій голос на виборах за пачку гречки чи палку ковбаси…

Коли мене вітають з Дньом Совєцкой Арміі...

Ми вже давно в Канаді не вітаємо нікого з Днем Совєцької Армії.

Але сталося! У нас багато знайомих з республік колишнього Радянського Союзу і їдучи разом у ліфті одна з цих знайомих і каже: «Паздравляю с Дньом Савєтскай Арміі! Ви же служилі!»

І тут я задумався. Ясно, що для українця це окупаційна армія. Тебе загребли. Загальна військова повинність.

Але мені насправді захотілося розібратися у іншому: які ж емоції у мене виникли саме в момент привітання?

Відомо, що Радянський Союз був великою тюрмою (бо без візи його ніхто не міг покинути).

Власне тюрма – це місце, де людину ізольовують від суспільства на термін згідно присуду суду, місце перебування засуджених.

Совєцька Армія по своїй суті займала проміжне місце між державою і тюрмою, і більше нагадувала тюрму. У людини відбиралися документи і вона, хоч і не була засуджена, але свободи у неї не було жодної. У нас ніколи нікому не давали ніяких «увольнітєльних», хіба би приїхали батьки. Я за 2 роки служби мав таких п’ять і то дякуючи, що хтось з родичів в частину таки приїхав. А до кого не приїжджали, то ті ніколи не покидали межі частини, за вийнятком поїздки на полігон чи в баню, яку я вперше побачив після шести тижнів служби. 

У частині звичайно не було ніяких ЧП (надзвичайних випадків). Хоча насправді всі ми знали і навіть були свідками того, що вони таки були. Та всі мовчали, бо нам сказали прямо: «Хто відкриє рота, той поїде в Афганістан». Не буду лякати своїх читачів описами «нєуставних отношеній». Їх було вдосталь. Та я не настільки добрий письменник, як маркіз де Сад, тому обмежуся лише констатцією.

Мене ся чаша проминула, але я дуже сильно відчуваю несправедливість, і кожен подібний випадок по своєму психологічно травмував мене. Тим паче, що завтра таке могло б статися і зі мною…

Після демобілізації, мене вразили … машини! Я від них відвик. Здається вони їдуть на тебе. Особливо КАМАЗи! І тоді я згадав один з жартівливих новорічних студентських тостів «Щоб ми не боялися паровоза!» Ха-ха! Як смішно було у студентські роки. Чого я не міг сказати після армії: що там паровоз – КАМАЗ наводив жах! І це я лише два роки там був. А що говорити, коли людина перебувала у місцях позбавлення волі десятки років чи зроду не бачила поїзда чи машини?

Цілий перший місяць я вставав о п’ятій ранку і ходив по вулицях, розглядав будинки, вітався з людьми і ... всміхався. Так постійно всміхався! У ті часи були шалені черги за маслом і моїй мамі було дуже добре, бо я рано вставав і завжди був перший в черзі, а значить приходив з маслом. Бачачи, на її думку, мою неадекватність, вона навіть якось спитала мою тітку-педіатра, чи я часом з глузду не з’їхав. На що тітка казала: «Та ні, що ти! Він насолоджується свободою! Це вважай він як з тюрми вийшов!»

А тепер повернемося до моїх відчуттів, щодо привітання зі святом Совєцької Армії.

Уявімо собі, що у нас є Свято В’язня.

І проходить попри мене мій знайомий та й гукає «Вітаю зі Святом В’язня! Ну, ви ж сиділи!»