Букет чи рівні права?

Совєцький Союз був надзвичайно лицемірною і брехливою країною. Поширюючи на увесь світ пропагандистські легенди про рай, який «запанував» у ньому, він насправді своїх мешканців не мав за людей. Для нього, вони були взаємозамінними гвинтиками комуністичного механізму. Ідея всесвітньої революції та панування комунізму у всьому світі заступала все і вся, і все було підпорядковане лише цьому. Сталін, власне кажучи, і хотів реалізувати ідеї марксистів шляхом військової експансії у ХХ столітті, про що дуже влучно написав Суворов у своїй книзі «Криголам».

Так само владою СРСР на весь світ поширювалася наскрізь брехлива інформація про процвітання совєцьких людей, в той час, коли на території, зокрема, України, бушував Голодомор.

Іншою брехнею була пропаганда про благополуччя совєцьких жінок. Перехопивши ідеї Клари Цеткін і Рози Люксембург совєти кричали на увесь світ про те, що вони вперше у світі розкріпачили жінку.

Ми зрівняли у виборчих правах жінок з чоловіками! Але це ж були вибори без вибору. Можна було ще й гірських баранів, собак та коней зрівняти у виборчих правах в СРСР, тому що переможець був відомий наперед. Єдина особа у списку – і всі за неї. 99%!!! Члени комісій зі скринькою обходили кожну квартиру, щоб ніхто не міг ухилитися від голосування, щоб проголосував кожен.

І 8 Марта – Женскій Дєнь – а насправді День боротьби жінок за свої права, не став виключенням у цьому ряду пропагандистських вкидів. Він по своїй лицемірності нічим не відрізнявся від всіх інших комуністичних свят. Чи ж ви можете собі уявити, щоб у ті часи хоча б хто-небудь та відкрив рота за якісь там свої права? І цей день із з Дня солідарності жінок перетворився … у Свято краси, весни і квітів. Все заполонило святкування, цирк, театр, вистава, показуха!!! Заговорили, задарували, занагороджували!

А що ж було в комуністичній реальності?

Жінку відірвали від сім’ї і змусили її працювати на рівні з чоловіком. Тому що один чоловік прогодувати сім’ю був не в стані. Невже саме це жінки святкують зараз? У цьому полягає рівність?

Пригадую робітниць, які мішали бетон на будовах, носили його відрами (а відро там далеко не 10 кг, це не вода!), клали асфальт і багато-багато робіт, які і чоловікам виконувати було дуже нелегко. Невже це так виглядає жіноча перемога? Це він, той бажаний результат, який хочеться святкувати???

Діти росли фактично безбатченками, бо що таке 15 хвилин в день (за даними соціологів) батьківського спілкування з дитиною. Ну що можна за цей час тій дитині передати. Шість робочих днів. Дітей виховувала, школа, вулиця, суспільство. І виростав наступний совєцький гвинтик. Невже це саме те, чого жінки хотіли і таки добилися?

А День жіночої солідарності, день боротьби за свої права, насправді – надзвичайно важливий і потрібний. І у цей день не квіти треба дарувати жінці, матері, дружині, сестрі, коханій. А разом з нею виходити на маніфестацію чи демонстрацію для вияву солідарності з її прагненням рівності не на словах і на відкупних подарунках, а на ділі, за рівну оплату праці з чоловіками, за право бути найнятою на роботу без огляду на те, що вона може піти у декретну відпустку. Це дійсно трагічно, що такий надзвичайно потрібний день –– практично повністю втратив своє первинне призначення!

Для дарування квітів є інші дні. Закохані роблять це на День Святого Валентина, діти матерям на День матері, внуки бабусям на День Бабусь і Дідусів, сестри і брати сестрам на День Сестер і Братів і багато інших подібних дат. Не хочете цих свят? Зробіть окреме чисто українське свято – Свято Української Жінки.

Та день 8 Березня зовсім не для подарунків і квітів. Але якщо жінки погоджуються на ці подаяння, на таку підміну, то тоді всі нарікання на несправедливість втрачають будь-який смисл. Розмінятися у цей день на букет квітів, пляшку шампанського чи подарунок, це все одно, що продати свій голос на виборах за пачку гречки чи палку ковбаси…

Коли мене вітають з Дньом Совєцкой Арміі...

Ми вже давно в Канаді не вітаємо нікого з Днем Совєцької Армії.

Але сталося! У нас багато знайомих з республік колишнього Радянського Союзу і їдучи разом у ліфті одна з цих знайомих і каже: «Паздравляю с Дньом Савєтскай Арміі! Ви же служилі!»

І тут я задумався. Ясно, що для українця це окупаційна армія. Тебе загребли. Загальна військова повинність.

Але мені насправді захотілося розібратися у іншому: які ж емоції у мене виникли саме в момент привітання?

Відомо, що Радянський Союз був великою тюрмою (бо без візи його ніхто не міг покинути).

Власне тюрма – це місце, де людину ізольовують від суспільства на термін згідно присуду суду, місце перебування засуджених.

Совєцька Армія по своїй суті займала проміжне місце між державою і тюрмою, і більше нагадувала тюрму. У людини відбиралися документи і вона, хоч і не була засуджена, але свободи у неї не було жодної. У нас ніколи нікому не давали ніяких «увольнітєльних», хіба би приїхали батьки. Я за 2 роки служби мав таких п’ять і то дякуючи, що хтось з родичів в частину таки приїхав. А до кого не приїжджали, то ті ніколи не покидали межі частини, за вийнятком поїздки на полігон чи в баню, яку я вперше побачив після шести тижнів служби. 

У частині звичайно не було ніяких ЧП (надзвичайних випадків). Хоча насправді всі ми знали і навіть були свідками того, що вони таки були. Та всі мовчали, бо нам сказали прямо: «Хто відкриє рота, той поїде в Афганістан». Не буду лякати своїх читачів описами «нєуставних отношеній». Їх було вдосталь. Та я не настільки добрий письменник, як маркіз де Сад, тому обмежуся лише констатцією.

Мене ся чаша проминула, але я дуже сильно відчуваю несправедливість, і кожен подібний випадок по своєму психологічно травмував мене. Тим паче, що завтра таке могло б статися і зі мною…

Після демобілізації, мене вразили … машини! Я від них відвик. Здається вони їдуть на тебе. Особливо КАМАЗи! І тоді я згадав один з жартівливих новорічних студентських тостів «Щоб ми не боялися паровоза!» Ха-ха! Як смішно було у студентські роки. Чого я не міг сказати після армії: що там паровоз – КАМАЗ наводив жах! І це я лише два роки там був. А що говорити, коли людина перебувала у місцях позбавлення волі десятки років чи зроду не бачила поїзда чи машини?

Цілий перший місяць я вставав о п’ятій ранку і ходив по вулицях, розглядав будинки, вітався з людьми і ... всміхався. Так постійно всміхався! У ті часи були шалені черги за маслом і моїй мамі було дуже добре, бо я рано вставав і завжди був перший в черзі, а значить приходив з маслом. Бачачи, на її думку, мою неадекватність, вона навіть якось спитала мою тітку-педіатра, чи я часом з глузду не з’їхав. На що тітка казала: «Та ні, що ти! Він насолоджується свободою! Це вважай він як з тюрми вийшов!»

А тепер повернемося до моїх відчуттів, щодо привітання зі святом Совєцької Армії.

Уявімо собі, що у нас є Свято В’язня.

І проходить попри мене мій знайомий та й гукає «Вітаю зі Святом В’язня! Ну, ви ж сиділи!»

Патріотизм – націоналізм

Чи звертали ви коли-небудь увагу на те, що у в переважній більшості держав слово патріотизм має позитивне забарвлення, а слово націоналізм – негативне. Європа, зокрема, повсюди шельмує націоналістів, та і Радянський Союз також їх паплюжив і нищив.

Тільки в сучасній Україні нарешті створилася можливість розграничити ці два поняття.

Для початку давайте уточнимо дефініції. Патріотизм (від слова патріа - батьківщина) - явище пов’язане з територією, коли мешканці визначеної території відстоюють своє право проживання на ній, захищають її та свій добробут і систему, яка гарантує стабільність та процвітання. Націоналізм же – поняття пов’язане з культурою, коли люди підтримують і захищають свою мову, традиції, історію, свою історичну батьківщину, культурну спадщину, національні артефакти, національних героїв та людей, які поділяють такі ж погляди, не важливо в якому місці світу вони проживають. На моє тверде переконання, сучасні автори трактують поняття патріотизму розширено, перетягуючи до патріотизму якісь речі з націоналізму, натомість поняття націоналізму звужують.

В часи майданів в Україні ці два слова в сприйнятті переважної більшості українців ставали майже синонімами. Хоча ці поняття, як показано вище зовсім не тотожні. Тому що, звичайно, патріот може бути націоналістом, як і націоналіст патріотом, але патріот може не бути націоналістом, а націоналіст може не бути патріотом. Крім того немає чистих націоналістів чи чистих патріотів. В людині може бути присутнє більшою чи меншою мірою і те, і інше.

Для того, щоб зрозуміти ці категорії спробуємо зрозуміти кожну з них.

Давайте почнемо з патріотизму.

Згадаймо Корейську війну: північні корейці стріляли в південних, а південні в північних. У війні в Індокитаї в’єтнамці північні вбивали в’єтнамців південних і навпаки. Правобережні українці воювали проти лівобережних (після чого настала Руїна). В Першу Світову галичани, які воювали за Австрію, стріляли в наддніпрянців, які воювали за Росію, а наддніпрянці в галичан. Тобто поняття державного патріотизму визначається кордоном. Лінією, яку провели в якомусь конкретному місці. Тому тут слід чітко усвідомлювати: патріот завжди захищає територіальне утворення з конкретними межами і державною владою та ієрархією.

Крім того рівень патріотизму значною мірою корелює з рівнем добробуту людини. Якщо рівень добробуту людини високий, то людина захищає все те, що цей добробут забезпечує, включаючи державний лад і державну владу, яка виступає гарантом стабільності і належного рівня добробуту. Чому в США і Канаді, наприклад, говорять майже виключно про патріотизм? Та тому що це країни емігрантів. У Торонто їх зараз більше 50%. Так, багато з цих людей патріоти Канади, але і багато хто з них все ще залишаються націоналістами своїх етносів.

Зі зниженням життєвого рівня знижується і рівень підтримки влади, і патріотизм переходить до рівня місцевого/локального «патріотизму», захищаючи конкретно своє майно. Якщо держава не забезпечує людям належного рівня проживання, вони не вважають за потрібне її захищати, тому що насправді захищати немає чого. Раби ніколи не були патріотами і не захищали місце свого проживання. Часто було якраз навпаки, коли раби підтримували противників режиму і внутрішніх, і навіть зовнішніх. Низький патріотизм солдатів Червоної Армії у СРСР компенсовувався загороджувальними загонами НКВД.

Патріотизм розвинутих країн відрізняється від патріотизму слабо розвинутих. В економічно розвинутих країнах основним патріотичним прошарком є середній клас, який з іншого боку також є і базою стабільності та основою демократії, тому що грошові мішки, власники великих капіталів, транснаціональні компанії – слабо пов’язані з країнами, де знаходяться їх головні офіси і легко можуть перекидати кошти в інші країни. Вони космополітичні і діють глобально. В економічно слаборозвинутих країнах існує інша специфіка. Там, як правило, існує верхівка, декілька процвітаючих сімей. Якраз вони найбільше зацікавлені в отриманні максимального прибутку з держави і є її основними захисниками, так як від цього залежить їх збагачення.

Україна, власне кажучи, належить до другої групи і у ній існують декілька груп людей, які ведуть свій бізнес і мають сприятливі умови для життя, яке їм забезпечують керовані ними ж депутати, урядовці, судді, прокурори, силовики, які також мають достатньо високий рівень добробуту. Як це працює в Україні ми бачили по реакції на російську агресію, якій не дали поширитися на Північний Схід України і Харківщину зокрема, Аваков, і на Південний Схід України, і Дніпропетровщину і Запоріжжя, - Коломойський. Поки у них є сприятливі умови для бізнесу вони будуть захищати і систему, і владу, та і країну заодно. Слід звернути увагу на те, що при Януковичу і зараз при Порошенку ми не бачимо жодних антикорупційних судових процесів. Система сама себе підтримує і сама себе захищає судово, законодавчо, фізично з допомогою тітушок чи ручної міліції/поліції. Патріот тою чи іншою мірою керований, бо він фактично захищає зриме: свій комфорт, своє матеріальне становище, свої статки, свою корупційну схему, свій великий чи малий грошовий потік. Загрожуючи грошовому потоку чи навіть перекриваючи його можна управляти таким патріотом. Крім того в Україні є і люди середнього класу, просто не така велика кількість, які так само як і в розвинутих країнах є патріотами і стоять на захисті своєї держави. Патріот не любить потрясінь, він не любить революціонерів, які хочуть кардинальних змін, тому що це викликає невпевненість у завтрашньому дні.

Тепер перейдемо до розгляду націоналізму, який, як відомо, слабо пов’язаний з територією, але найміцнішим чином пов’язаний з культурою, ідеологією. І саме тому, що націоналісти «ідейні», вони погано піддаються впливам. Але і на них знаходяться відповідні важелі.

Відомо, якщо рух побороти неможливо – його треба очолити, а далі можна змінювати напрямок. Так увесь Народний Рух України був нафарширований співробітниками КГБ і пізніше його було розвалено. Лідер руху Чорновіл був фізично знищений. Зараз в Україні відпрацьовується модель боротьби з націоналістами №2 – створюється декілька рухів з націоналістичною риторикою. Кожен з яких стає непрохідним у парламент. Простій людині, яка тяжіє до націоналістичного вектору важко розібратися з тим, хто є хто.

Крім того, в Україні ще з радянських часів культивувалась ненависть до так званих українських буржуазних націоналістів. Відбувалося навішування ярликів. Саме слово націоналіст, особливо на сході України, набуло стійкого негативного забарвлення. Навіть те, що людина розмовляла українською тхнуло націоналізмом. Мало того, над україномовцями в містах сходу України знущалися, обзиваючи їх селюхами, а бувало й били, особливо підлітків і молодь. І такий підхід давав свої плоди. Люди відмовлялись від української мови…

А чи може бути розбрат між націоналістами? Чи націоналіст стріляв би в націоналіста?

Відповідь: можуть бути і по різні сторони барикад, можуть і стріляти один в одного. Історія знає безліч випадків, коли націоналісти нищили один одного, як тільки відбувалося якесь відмінне трактування того чи іншого пункту ідеології. Власне кажучи це є характерним для будь-яких ідеологічних організацій. Згадаймо взаємовідносини ОУН(Бандери) і ОУН(Мельника).

І найсвіжіший факт – священна війна, яка розгорілася у Фейсбуку між прихильниками і противниками … Володимира Висоцького!!! Одні стояли за те, що він виразник Русского Міра, а інші – що це митець. Дійшло до того, що одні банили інших, виключали з груп і з друзів. І це всього лиш при віртуальному спілкуванні та при тому, що багато учасників цього «холівару» стоять на дуже міцних національних позиціях, реальними справами довели це! А повірте, таких дихотомій серед національно свідомих громадян можна провести ой як багато…

А чи можуть націоналісти бути антагоністами патріотів? Чи можуть вони опинитися по різні боки барикад?

Звичайно, можуть. Патріот воює за реальну країну, яка забезпечує йому його теперішній добробут. Націоналіст воює за країну, яка існує в його мріях, за ідеалізовану країну, за своє бачення, якою та держава має бути, фактично за її концепцію. Патріот воює проти ворогів держави, націоналіст воює проти ворогів нації.

Західного українця С.Бендеру вбив інший західний українець Б.Сташинський. Націоналіста вбив патріот (правда патріот існуючої в той час країни СРСР). Те саме стосується протистоянні УПА (націоналісти) і військ НКВД (патріоти того самого СРСР), тому що серед них таки було достатньо багато українців. Українські майдани були в більшості своїй протистояннями ідеологічних рухів, серед яких найчисельнішим був націоналістичний, проти, як це не парадоксально звучить, силовиків - патріотів, захисників системи. На неминучу смерть людина може іти борючись за якусь цілком визначену ідею. За гроші люди навряд чи б клали голови. Небесна сотня – були саме ідейні хлопці.

Часто чую аргументацію: але ж серед майданівців було дуже багато російськомовних. Які ж вони націоналісти? Хочу навести досить цікаве неофіційне визначення українця: українець не той хто розмовляє українською мовою, а той, у кого діти розмовляють українською. До чого це я веду? Подивіться результати опитувань. Великий процент українців вказує, що їхня рідна мова українська. Але ж ми в дійсності не бачимо такої великої кількості україномовних громадян на вулицях міст. Ось тут стає відчутним проукраїнська налаштованість багатьох російськомовних. Вони підтримують процеси українізації. Віддають дітей в українські школи. З іншого боку багато українців можуть вдома говорити українською, а на людях боятися через прес російськомовної більшості, або соромитися із-за своєї засміченої суржиком мови. Крім того на майданах були присутні і інші ідейні групи людей, які ситуативно виступали проти існуючої системи, але їхнє бачення майбутнього України відрізнялося від того, яким його уявляли українські націоналісти.

Саме через нерозуміння того, що російськомовність в Україні не означає автоматичної прихильності до російської імперської ідеології плани Росії і провалилися. Її керівникам здавалося, що як тільки чобіт її солдата ступить на землю російськомовної частини України, російськомовні мешканці зіллються в братніх обіймах з росіянами! Та не так сталося, як гадалося.

А хто ж такі українці за кордоном, які не відцуралися своєї українськості? Вони є фактично націоналістами. Погляньте скільки своїх “малих Україн” – осередків українства українцями збудовано кругом по світу! І яку серйозну матеріальну допомогу вдавалося назбирувати для допомоги українській армії у важкий для держави час. Більше того, вони ж взяли в руки зброю і стали на захист України підчас російської агресії. Так, Україну приїхав захищати мешканець США Маркіян Паславський – народжений в Н’ю-Йорку, фаховий військовий, Василь Сліпак – всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької опери, Джон Ющенко нащадок перших українських емігрантів в Канаді, мешканець провінції Онтаріо. І таких прикладів багато.

Треба мати на увазі, що український націоналізм – це не окремо мова і окремо ідеологія. Це нероздільний сплав української мови і націоналістичної ідеології. Українська мова це, однозначно, основа націоналізму, його хребет, але без опори на націоналістичну ідеологію, мова не виживає, не має підкріплення. Безідейний українець легко змінює мову, на будь-яку іншу, що ми і спостерігаємо, зокрема, серед українців у еміграції та і в Україні також. А може бути і так, що україномовна людина буде нищити Україну, як наприклад Олексій Мозговий, польовий командир ЛНР.

Натомість існують численні приклади збереження мови в чужомовному оточенні, наприклад, в Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Італії, Іспанії українськими емігрантами чи їх нащадками, що якраз і вказує, на те, що саме націоналістична ідеологія, українські звичаї, традиції, українська церква, знання українських героїв і української історії дозволили зберегли серед емігрантів українську мову і культуру.

У той же час сумно дивитися на наших урядовців, які на камеру намагаються сказати пару слів українською, а в житті послуговуються російською. Цю фальш видно і її не приховаєш. А обмовки за Фрейдом нашого Президента «цинічні бандери», «чобіт українського окупанта» розставляє всі крапки над <i>. Порівняйте нашу безвільну владу та хоча б з нашою сусідкою Польщею. Тихою сапою вони і фільм про Волинь зняли і «антибандерівський» закон прийняли. Та і який високий у них зараз градус націоналістичного розігріву! Такі моменти згуртовують націю. А ми як завжди беззубі, безхребетні і стурбовані…

Єдиним способом протидії цьому нагнітанню шовіністичної істерії на заході і сході є робота з власними мешканцями і підвищення їх національної свідомості. Звучать заклики до впровадження патріотичного виховання громадян. На мою думку, це повний нонсенс. Тому що найкраще патріотичне виховання – це підвищення рівня добробуту населення. І чим більший прошарок середнього класу, чим краще матеріальне становище населення, тим більш патріотичним буде суспільство. А виховання може бути тільки націоналістичним і його можна проводити вже зараз. Воно не пов’язане настільки тісно з рівнем добробуту громадян. Воно як віра чи релігія. І система цього виховання вже давно відпрацьована діаспорою: новий велосипед немає змісту винаходити наново, бо він вже давно існує!

Підсумовуючи сказане, можна зробити один прогноз:

Якщо держава Україна не створить сприятливих умов для підвищення добробуту населення, розвитку і укріплення середнього класу як основного носія патріотичних настроїв, а також не буде вести національно орієнтованого виховання серед всіх верств населення, не надасть серйозної державної підтримки українській мові – вона приречена як мінімум на розпад, і як максимум на зникнення з карти світу.

Шосте покоління емігрантів і перше – трагічна різниця…

У нас на вулицях Торонто часто знімають фільми. Цього тижня коло мого будинку перекрито декілька доріг саме з цієї причини. Місце, як завжди, обгороджене і коло відповідних знаків обмеження стоять охоронці.

Я з середульшою донькою саме забрав наймолодшу доню з дитячого садочка і йдемо по вулиці розмовляючи українською мовою у напрямку обгородженої ділянки.

Я дуже люблю дивитися фільми, які знімалися в Торонто, бо мені цікаво впізнавати, де це відбувається, але для того треба знати щонайменше назву фільма.

Отже, ми підійшли до двох охоронців і я їх запитав, звісно, англійською про фільм. І тут один з них українською мені і відповідає: «Ви українці?»

Ми власне не дуже були здивовані, тому що в Торонто, як і у цілій Канаді досить часто можна зустріти канадця, який розмовляє доволі добре українською мовою.

Вражаюче було інше, що цей молодий чоловік вже шосте покоління іммігрантів з України!!! Його предки приїхали до Галіфаксу ще у 1895 році, а потім переїхали у Манітобу, а пізніше вже його ж батьки переїхали у Торонто.

Він нам розповів про свою сім’ю, про своїх українських предків і про сім’ю брата першого іммігранта, який приїхав декілька років пізніше на Н’ю Фаундленд і застряг на довгих 20 років там. І лише після того зміг возз’єднатися із сім’єю брата!

Наш співрозмовник добре знає ситуацію в Україні, знає про російсько-українську війну і про те, хто насправді її розпочав, володіє французькою мовою і знає декілька польських фраз. Його українська мова таки бажає кращого, тому що мої діти так само народжені в Канаді, як і він, значно краще розмовляють українською. Але це все тому, що вони всього лиш друге покоління емігрантів, а він – шосте! Та все ж таки він не боїться говорити, а говорить українською і краще багатьох теперішніх іммігрантів.

І як контраст, згадаю вчорашню абсолютно протилежну ситуацію: в групі Українці Торонто (Фейсбук) одна львів’янка написала пост російською, на що хтось із групи їй тактовно натякнув чи вона часом не встидається писати українською? На що та відповіла: «Какие-то претензии?»… На її власній сторінці жодного слова українською…

Ось так і живемо.

Шосте покоління емігрантів і перше.

Трагічна різниця…

Франко-на-Бистриці

Проживаючи в Канаді намагаюся не втрачати зв’язок з Україною і зрозуміло є членом багатьох українських груп у Фейсбуку.

Одна з таких груп Франківчани. З постів у групі я дізнаюся про події у місті. І взагалі я маю велику пошану до цього міста, тому що на момент мого від’їзду в Канаду я вважав його найкрасивішим містом України і найбільш українським обласним центром.

Сьогодні у групі з’явився цілком нейтральний пост:

ХТО ЗА? ХТО ПРОТИ?

Спочатку навіть я щось був написав на тему запитання, і потім, як завжди, мені почали надходити повідомлення про активне обговорення питання. Я час від часу почав заглядати у групу і читати пропозиції.

І що більше я читав, то більше я чудувався.

Десь близько 10% людей пропонували переназвати місто на … Станіслав чи Станіславів! Питання щодо такої переназви у пості навіть не звучить, як ви бачите!

Ми традиційно дивимося на схід України, киваємо пальцем російськомовним укрАінцам, критикуємо їх бажання назвати Кропивницький Єлисаветградом, а Дніпро Катеринославом.

А тут – на тобі, в самому серці Західної України, в цьому П’ємонті українського відродження, найбільш українському місті України та і такі пропозиції!!!

Видно, що люди, як мінімум, не знають української історії. Зовсім не уявляють собі, які то були тоді часи.

Ось деякі з пропозицій:

«І що з Того що польська. Хто заснував наше місто? Потоцький який був поляком. Це наша історія і не важно хто він.»

«…не знаю , для мене був Станіслав , ним і зостається.. місто як людина, отримує ім’я при народженні, з ним і має жити».

«Встановити історичну справедливість та повернути ім'я, надане при заснуванні міста в 1662 р. !!!!»

«А чом би Нагуєвичам не дати назву Івано Франківськ (на мою думку це було би більш логічно), а нам повернути історичну назву – Станіславів».

«Треба повернути історичну назву "СТАНІСЛАВІВ" а місто Франко вже є під Львовом».

«Станіслав! Повернути справжню назву міста!»

«Ну то вже Станіславів краще я гадаю ... мені до с***и що іноземцям не запамятовується..вони і так через пару днів забудуть як воно називається...повірте».

«…а чому не назва з моменту заснування- Станіслав .....чи це теж .....? мені за 60 і я їду та приїзжаю з Станіславу (так наші батьки і діди казали)».

«Я за Станіслав. Навіть в побуті говорять до Станіславова».

«…та при чім ту польський воєвода? Та й не воєвода він, а однак - можете заперечити його внесок в створення міста? А при кому місто здобуло Магдебурське право? Жили ту поляки, жили вірмени, жиди...Може тоді перестанемо називати відому вулицю Вірменською? Чим погана та Стара і первинна назва міста?»

«У міста було вже ім'я- Станіслав. Якщо щось змінювати, то найкраще повернути його первісну назву, тим більше, що його часто так і називають».

«Станіслав був Станіславом і Станіславом залишиться».

І вже страшенно мене засмутили ось які повідомлення:

«Яке має відношення славний наш поет Іван франко до нашого міста? Що перебував кілька раз? І.Франко відвідав масу галицьких міст в свій час, ну і що? Нашому місту, повинні повернути історичну назву - Станіславів!»

«Мені теж Станіслав подобається.... а Іван Франко навіть не уродженець нашої області»...

Я розумію, що у незалежній Україні про Франка не багато говорять. Його спадщина однозначно нами українцями недооцінена. Для мене ж особисто Іван Франко – найвидатніший українець. Людина планетарного масштабу, поет, письменник, філософ, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч, який залишив після себе 150 томів праць. А хто ж тоді для цих людей авторитет?

Апофеозом дискусії стала пропозиція:

«…а чому не назвати Шевченкове? футболіст Шевченко тут бував частіше аніж Франко, та й депутат Шевченко зробив багато для міста».

Ось мої любі друзі, що означає відсутність в Україні національно-патріотичного виховання!

Якщо держава і далі буде займати пасивну позицію, то не далекий той час, коли ми знову на географічних картах будемо читати в кращому випадку the Ukraine, а у гіршому Малороссия і Małopolska…

Хто насправді «раскачіваєт лодку»

Ні для кого не секрет, що 26 років тому Україна вийшла з-під прямого колоніального правління комуністичної Російської Імперії Федерації. Місцеві колонізатори і їх колаборанти, перелякані приходом до влади в Росії непевного для них Єльцина, дали наказ по своїй вертикалі на побудову незалежної країни Укрáіни, у якій їм би зручно і вільно жилося. Саме тому Україна ще й досі не позбавилася колоніалізму і … окупації. Тільки тепер її окупують нащадки окупантів і їх колаборанти.

Тому досить часто в сучасному українському суспільстві, коли хтось з аборигенів (я маю на увазі українськомовних українців) піднімає голос на захист своїх мовних прав, у відповідь звучить: «Не раскачівайте лодку!». Звичайно їм хочеться жити, так як вони і жили в останні роки радянської влади і вже 26 років у створеній ними незалежній державі.

Які наслідки можуть бути з цього небажання іти на поступки корінним жителям відомо з історії.

Якщо вам до душі більш кривавий варіант, то читайте про деколонізацію Тунісу чи Алжіру.

Але якщо ви бажаєте більш спокійного варіанту, то я б рекомендував вивчити досвід Канади. У якій зараз уживаються разом дві нації: англо-канадці і квебекці.

Я живу в провінції Онтаріо, де офіційна мова англійська. Декілька днів назад я був свідком, коли в одну установу по роботі з дітьми прийшла жінка з дітьми і почала розмовляти французькою. Тут французька мова, уточнюю – не мова провінції. Але реєстраторка без зайвих слів тут же перейшла на французьку і ця жінка вирішила всі свої питання. Реєстраторка не розповідала, про те, що у неї англомовна щелепа, яка не може вимовляти французькі звуки, не розповідала, про те, що не хоче «ковєркать» велику і могутню французьку мову, що мама її вчила лише англійської, що їй «удобнєй» говорити англійською, і тим більше вона не кликала свого чоловіка, щоб той з допомогою «вагомих аргументів» навчив, якою мовою треба наступний раз вести розмову в установі. Вона просто розмовляла, наскільки могла, французькою мовою. Так, її французька мова дуже далека від досконалості, але вона фахово обслужила клієнта, належно виконавши свою роботу.

З чого починається Канада?

Вона починається з закону, клерка, депутата.

Але вона також починається і з кожного громадянина.

І я, як громадянин Канади, роблю все можливе, щоб квебекці також могли себе добре почувати в нашій спільній країні. Я сам вивчаю французьку мову. Зараз мій рівень володіння нею А2. Мої ж діти відвідують французьку школу. Так, у мене також жахливий акцент у французькій мові, але не у моїх дітей. Недавно ми їхали у трамваї і познайомилися з уроженкою Швейцарії. Її рідна мова французька і моя донька розмовляла з нею … французькою. Наприкінці розмови швейцарка зауважила, що у моєї доньки ідеальна французька мова і вимова. Я тішуся, що у моїх дітей щелепа на місці, і їм вже зараз удобнєє говорити на будь-якій з трьох мов, чи то англійською, чи то французькою, чи то українською. Вони також можуть ними читати і писати. І серед дітей моїх друзів-емігрантів тієї самої хвилі еміграції, що і я, таких чи не більше половини. Ми не хочемо потрясінь в одній з найбільш благополучних країн світу Канаді.

Взагалі в Торонто більше 50 відсотків жителів – емігранти. Тому тут, як мінімум люди володіють двома мовами – батьківською і англійською. Але я особисто знаю дуже багатьох людей, які тут вивчили ще і французьку. А якщо батько і мати різномовні, то є діти, які розмовляють і чотирма мовами. Ось яскравий приклад – мій сусід з Парагваю. Його діти розмовляють, іспанською – мовою батька, гуарані – мовою матері, англійською – мовою навколишніх людей, французькою – мовою школи, в яку вони ходять. Інший приклад, моя співробітниця, родом із В’єтнаму. Її старший син розмовляє англійською, в’єтнамською, французькою (бо В’єтнам був колись колонією Франції і там ще досі багато людей, які володіють французькою, як і сім’я моєї співробітниці), і … польською!!! (вона вчилася в Польщі, захистила у Варшаві докторську дисертацію, син ходив там до польської школи, що продовжує робити і тут в Торонто). В Торонто він виграв змагання на найкраще знання польської мови. Виграв від поляків з діда-прадіда!!! І таких прикладів безліч!

Так що «Нє раскачівайтє лодку!» - це насправді бажання зберегти свою колоніальну зверхність, законсервувати нерівноправність аборигенів і колонізаторів.

Тепер ви знаєте, хто розхитує човна!

Пізнавальний тест для самоусвідомлення русскомірскості

Cożen v Ucrainé je sovcom, pitanea lisse na scólcó?
(Demetrios Polumjar)

Я б розширив формулювання подане у епіграфі: Кожен в Україні є шматком Русского Міра, питання лише на скільки… А все тому, що та незалежність прийшла абсолютно несподівано: ще 26 років тому Україна була колонією комуністичної Російської Імперії і комуністи України, перелякані приходом непевного для них Єльцина, дали наказ по своїй вертикалі на побудову комуністичного заповідника в одній окремо взятій країні Україні. Ця їхня ініціатива збіглася з бажанням незалежності у свідомих українців. Але деокуповуватися ці комуняки і їх прихвостні ніколи і ніяк не збиралися...

Переважна більшість з вас же, мої фейсбучні друзі, хотіла би щоб Україна була незалежною державою.

Але для того, щоб побудувати справді незалежну від Росії Україну ми повинні кардинально відрізнятися від своєї сусідки. У нас все (або якомога більше) повинно бути відмінним. І навпаки, чим більше у нас спільного (і навіть схожого) тим більше з’являється притягальних сил, здатних затягнути нас назад в російське колоніальне майбутнє.

Тому роблячи у своєму житті ті чи інші вчинки ви повинні перш за все періодично (якщо не постійно) себе запитувати:

«Чи я поступаю так само як поступають в Росії, чи ні? І чи я ставлюся до тих чи інших речей, явищ, дій чи осіб так, як в Росії, чи ні?»

Якщо відповідь ТАК, то:

«Я частина Русского Міра і це моя цеглинка у відбудову Російської Імперії».

А тепер спробуйте визначити своє ставлення до таких речей, явищ, дій чи осіб:

1. Вживання російської мови – 200 очок

2. Московська Православна Церква (Українська Православна Церква Московського Патріархату) – 100 очок

3. Юліанський календар (старий стиль) – 10 очок

4. Дід Мороз і Снігуронька – 3 очка

5. Свято 8 Березня – 2 очка

6. День космонавтики – 1 очко

7. День Побєди – 25 очок

8. Безсмертний полк – 25 очок

9. Геогріївска стрічка – 25 очок

10. Гагарін – 5 очок

11. В.Висоцький – 15 очок

12. Сталін – 25 очок

13. Жуков – 15 очок

14. Булгаков – 10 очок

15. Російська і російськомовна попса – 10 очок

16. Російський тюремний шансон – 10 очок

17. Радянські, російські і російськомовні фільми – 10 очок

18. Цитати з російських і радянських фільмів – 10 очок

19. Російське телебачення – 10 очок

20. Перепости в соціальних мережах російськомовного матеріалу – 150 очок

21. Висловлювання, що в Радянському Союзі було краще – 10 очок

22. Кирилиця – 10 очок

Полічіть кількість позитивних відповідей на запитання. Якщо у Вас:

691 очок – Ви активний і послідовний учасник Русского Міра, активний відбудовник Російської Імперії.

500-690 очок – Ви стійкий і активний учасник Русского Міра, пасивний відбудовник Російської Імперії.

171-499 очок – Ви звичайний учасник Русского Міра, схильний до спалахів активності.

22-170 очок – Ви пасивний учасник Русского Міра.

2-21 – Ви латентний москвофіл.

1 очко – Ви романтик.

0 очок – Ви дійсно свідомий будівничий незалежної України, вільної від Русского Міра

Цей тест можна використати для позиціонування будь-якого політика чи навіть простої людини, визначити куди вона веде і фундамент якої країни вона закладає.

Дорогі друзі, радий буду за будь-які ваші думки і побажання для покращення тесту!