Соловей і качка: байка для притомних українців

Останнім часом намітилася дуже загрозлива тенденція. Вороги української нації намагаються впіхнуть нєвпіхуємоє: російськомовних мешканців України зачислити до української нації. Вони мовляв також українці. І для цього всі засоби добрі: від просторікувань про так звану політичну націю, до того, мовляв, ким люди самі себе вважають, тим вони і є.

Для розуміння ситуації розповім одну байку.

На березі озера був невеличкий гай до якого часто приходили навколишні мешканці, щоб послухати казково прекрасний спів Соловейка. Від того чарівного співу те місце отримало назву Солов’їний Гай. Але жила в прибережних кущах Качка, якій слава Солов’я не давала спокою. Якось вона вирішила, що добре було б і їй долучитися до слави Соловейка, то ж вона почала вимагала від всіх відвідувачів гаю, щоб і її також всі називали солов’єм. Вона так розкахкалася, що заглушила тьохкання Соловейка. «Добре, – подумали відвідувачі гаю, - хай вже та качка називається солов’єм, лиш би не заважала нам слухати спів справжнього Солов’я». Але сталося не так, як гадалося. Качка почала кахкати з подвоєною силою: вона ж тепер соловей! Слухав те все Соловейко, слухав, а тоді й питає «Качко! Раз ти вже називаєшся солов’єм, то може б ти спробувала тьохкати як я?» «Е ні, - відповіла Качка, - буду я напружуватися. Я з дитинства кахкаю і буду кахкати так і далі!». З того часу відвідувачі почали менше ходити в гай, де лунало лиш надсадне кахкання Качки, аж поки й забули дорогу туди. А гай і зараз називається Солов’їним, хоча крім кахкання там нічого іншого почути неможливо…

Індикатором українця є українська мова. Носії російської мови є росіянами або особами якоїсь іншої нації, але однозначно не української. Це ні добре, ні погано це просто інша ідентичність, це належність до іншої нації. А ось виникає питання: чого людині хочеться належати до нації, до якої вона не належить? Людина розмовляє мовою Пушкіна, Єсєніна, Толстого, Достоєвського. Та мова називається російською. Люди, які нею розмовляють, культурно належать до русскава міра і є росіянами. Для чого їм красти іншу ідентичність? Чи це вже просто клептоманія у всіх, хто тією мовою розмовляє? В нашій історії вже таке було: Московія вкрала в Русі назву і назвалася Росією, а москвини (угро-фіни) відняли у русинів їхню назву і переназвалися русскімі. Що залишалося русинам – щоб зберегти ідентичність переназватися; так русини стали українцями. Не пройшло й пари сотень років, як тепер ті самі росіяни вже хочуть відібрати і цю назву. Ясна справа, не дали перший раз клептоманам по руках, так вони і далі губу розкатують. Безумовно вони б хотіли, щоб мова усіх націй на землі була російською. В комуністичному СРСР щороку вмирала одна нація (етнос), її мовою ставала російська. З втратою мови люди асимільовували, ставали русскімі. Останнє придбання русскава міра білоруси, які фактично втратили білоруську мову і по суті стали русскімі. Далі привидом маячить аншлюс з Росією. Те саме загрожує українцям і Україні. Це основна мрія некоронованого імператора і його прихвостнів: русифікувати українців. На території Росії імперіалістам це вдалося. Де ті кубанські козаки? Де ті українці Малинового Клину? Жодної української школи на теренах Росії. Іде методичне нищення українства. Але роботу кормчєму в Україні полегшують корисні ідіоти, які, як я написав на початку, з усіх сил хочуть таки запхати русскій мір в Україну і в українство.

Українці! Отямтеся! Ви забули, як у вас вкрали назву Русь? Творення гібридної української нації це продовження тої самої гібридної війни, але на культурному фронті?

Може годі вже кахкати, час таки тьохкати? Чи ви таки хочете, щоб від України залишилася лише назва, як назва Солов’їний Гай у байці, де ви більше не чуєте Соловейка?

Нагадаю, що ще якихось триста років тому сказати канадець означало мати на увазі франкомовну людину. Зараз безумовно всі ви чудово знаєте, що під канадцем мають на увазі англофона. І що було робити франкофонам? Довелося назватися квебекцями, щоб зберегти свою ідентичність.

Така сама ділема стоїть і перед українцями, або

-       зберегти ідентичність зберігши самоназву українці чи взяти іншу самоназву (переназватися, як це зробили квебекці) і таки ту ідентичність зберегти,

чи

-      піти на повідку агентів Кремля, акцептуючи русскій міръ в українство, чим остаточно поховати і мову, і культуру, і ідентичність.

Качиний тест і українці

В США і Великій Британії існує так званий качиний тест, який говорить, що людина може ідентифікувати невідомого суб'єкта, спостерігаючи за звичними характеристиками цього суб'єкта. Звучить він так: «Якщо воно виглядає, як качка, плаває, як качка, і крякає, як качка, то це напевно і є качка». Його зміст в тому, що сутність будь-якого явища можна ідентифікувати за типовими зовнішніми ознаками.

Щоразу, як тільки відбувається якесь свято, особливо релігійне, мені завжди на думку чомусь приходить цей тест. Його можна застосувати як до людини, так і групи людей, так і навіть мешканців країни. Чому він мені зринає в пам’яті, бо я пробую уявити, як виглядають мешканці України і українці за кордоном.

Візьмімо для початку, наприклад, святкування релігійних свят. Українці задекларували, що їхня ціль – Європа. А цікаво, чи дуже зовнішні ознаки вчинків українців схожі на європейські і чи наближаються вони до задекларованої цілі? Різдво європейці святкують на два тижні раніше. Паску також в більшості не одночасно. У європейців і релігійний, і цивільний календарі – григоріанські. Православні церкви світу і Константинопольський Патріархат, що надав томос Православній Церкві України, використовують новоюліанський календар. Але не церкви в Україні. Церкви в Україні живуть за календарем екзистенційного ворога України Московії – за юліанським. Інакше кажучи українці святкують одночасно зі своїм ворогом, а війна вже триває сьомий рік. Мало того, на території Україні ще й досі багато церков Московського патріархату. Українці їх відвідують і є його вірниками. Значить ні до якої Європи руху немає. Навіть Українська Греко-Католицька Церква! в Україні не святкує разом з католиками всього світу. З огляду на вищесказане, хто ж такі українці за качиним тестом? Якщо не московити/росіяни, то принаймні їх сателіти.

Візьмімо мову спілкування. Повоєнні галичани-емігранти, що приїхали в Канаду, в США, в інші країни побудували свої маленькі українськомовні України скрізь по світу і урядам країн перебування вони повсякчас сигналізували, що є така країна Україна, яка окупована комуністичною Росією/СРСР. Світ звик до цих українців, звик, що вони розмовляють українською мовою. І ось нарешті Україна стала незалежною і в еміграцію повалили вже мешканці сучасної України – руссоізичниє укрАінци, яких серед емігрантів переважна більшість. Тепер, коли мене запитують про моє походження і я кажу, що українець – часто чую: «Ну у вас же в Україні російською мовою спілкуються…» Так поступово дрейфує українська діаспора в російськомовному напрямку. Тим часом в Україні високопосадовці починають винаходити українську російську, або борці за словникове багатство згадувати рідковживані українські слова, які звучать так самісінько, як і у московитів. І так українську мову потроху витісняють російськомовні укрАінци, та і свої українськомовні все більше намагаються зробити її подібною до російської. Так на кого ці укрАінци схожі? Хто ж вони за качиним тестом? Та нічим вони не відрізняються від московитів/росіян. Схожі абсолютно. Тотожні.

Візьмімо графічний вигляд мови. Приїжджаєш в Україну і бачиш кириличні надписи; хоча будьмо точнішими – виконані гражданкою, або гражданскімъ шріфтомъ Московського царства. Московія і його комуністична іпостась СРСР майже всі підконтрольні території перевели на гражданку. Але звідусіль в Україні чується «Кирилиця – наше фсьо!» І цей імперський бастіон навіть похитнути неможливо. Про паралельне ходіння кирилиці і латинки навіть мови бути не може: «Ми навчили Московію! Ус***ся – не дамся!» В той же час та чи інша алфавітна система письма символізує належність до тієї чи іншої цивілізації. Так свій вибір два століття назад зробила Румунія, зберігши православ’я, але вибравши європейський вектор розвитку, впровадивши латинку замість кирилиці. Про європейські устремління заявив і Ататюрк, перевівши ісламську Туреччину з арабського письма на латинське. І зараз вимальовується потужний тренд: незалежні ісламські тюркомовні держави колишньої Московської Імперії/СРСР обрали латинські алфавіти для своїх мов. Кримські татари також правильно вловили цю тенденцію і перейшли на латинку. Не на словах, а на ділі нації свідомо обрали перехід в стан світових лідерів. Що каже качиний тест про графічну систему української мови? Та що ж - русскій міръ…

То як же бачить світ Україну і українців?

Якщо укрАінєц «плаває»/святкує і користується тим самим календарем як і московит, «виглядає»/пише гражданскім шрифтом як і московит, «крякає»/розмовляє тією ж московською мовою, то це напевно і є московит. І мені щоразу доводиться пояснювати іноземцям для них неочевидне, що ми окремий народ – українці зі своєю власною мовою, бо очевидне показує якраз качиний тест.

А лідеру Росії навіть не треба багато говорити - качиний тест дуже показовий. Тільки сліпий не бачить. Але сліпі в основному в Україні і не хочуть глянути на себе збоку. Не хочуть усвідомити того, що чим більше у нас схожого з північно-східним сусідом, тим більше вони провокують цього сусіда задушити нас в смертельних обіймах мови, церкви, кирилиці.

А може більш виграшна стратегія таки стати неподібними?

Але щось мені так здається, що мешканцям України простіше ніде, і ні у чому не напружуватися, мотивуючи все це різноманітними традиціями, багатющою спадщиною, вражаючим словниковим запасом, потребою збереження цінних надбань народу...

І до цієї ситуації мені зринає в пам’яті притча про чоловіка, який тяжко працював і назбирав за життя трохи золота. Аж тут почалася повінь. Той чоловік, звичайно, почав рятувати найцінніше. Так йому було шкода своїх чесно нажитих скарбів, що він прив’язав до ноги мішок з золотом та так з ним і потонув...

А чи не є результат цього качиного тесту нашим цивілізаційним вибором?..

P.S. І ось вже коли стаття була готова, натрапляю на ток-шоу "Говорить Великий Львів". Слово в передачі надали представнику ОПЗЖ Лесику, який народжений на Волині… І знову Пабєдабєсіє!

Адіннарот?

Уроки комунікативної майстерності?

Ми дожилися в Україні вже до того, що в багато яких її регіонах треба не просто навчати української мови, а вести її навчання так, як ведеться навчання другої/іноземної мови. У нас в Торонто суботня українська школа має два відділи. В одному навчаються учні, які володіють українською мовою і їм треба навчитися читати і писати. А в іншому які майже зовсім не знають української мови. І тут їх вчать і читати, і писати, і сприймати українську мову на слух і, що надзвичайно важливо, говорити українською мовою.

Я особливо хочу наголосити на цьому останньому навику, бо дуже багато людей явно недооцінюють важливість засвоєння його належним чином. Я, можливо б також не розумів цього. Якби мені не довелося прибувши в Канаду потрапити на курси англійської мови. Так ось на цих курсах вчителі приділяли дуже велику увагу розвитку саме цього навику. Бо саме майстерність комунікації значною мірою впливає на комфортність перебування в іншомовному середовищі. Нерозуміння навколишніх виштовхує людину з соціуму, створює непереборне відчуття перебування на чужині, призводить до депресії і дуже болісного стану ностальгії.

І ще один надзвичайно важливий елемент комунікації – ввічливість. Саме наголос на ввічливих варіантах спілкування робився в першу чергу. Найчастіше іноземці, які тільки включаються в комунікативний процес, всіх цих моментів просто не відчувають і тому навіть не бажаючи цього самі виглядають грубими/неввічливими. А якщо взяти до уваги, що в багатьох суспільствах і в українському зокрема на ввічливість не дуже хто і звертає увагу, особливо добре це видно по рівню спілкуванню в соціальних мережах, вивчення ввічливих форм звертання, відповіді, запитання дуже полегшує подальше життя людини в чужомовній країні.

Так ось, на заняттях нас розбивали на пари чи на групи, формулювали завдання і ми створювали діалоги і розігрували їх в ролях. Звичайно нам перед цим давали відповідні слова, які використовуються при такому спілкуванні, а також невеличкі уривки модельних діалогів. Використовуючи відповідні слова і ці уривки ми створювали свої діалоги. Викладачі слідкували за тим, як ми їх озвучували, а потім проводили розбір, вказували на неправильні місця. Ці місця спочатку мали можливість відкоректувати самі автори. Якщо ж їм це не вдавалося, то тоді на допомогу приходив цілий клас. А коли і тут не вдавалося досягти бажаного результату, то тоді вже правильний варіант давав вчитель.

Теми для розмов вибиралися такі, з яким емігрант обов’язково зустрічається у щоденному житті: розмова у магазині (касир і покупець), розмова у реєстратурі медичного закладу (реєстратор і пацієнт), розмова у зубного лікаря, розмова в окуліста, розмова при виклику служби екстреної медичної допомоги, розмова з соціальними службами, розмова в продуктовому магазині, розмова в магазині господарських товарів, розмова в супермаркеті, розмова у відділі повернення речей, розмова з офіцером поліції, розмова в банку.

Окремою групою йшли телефонні розмови: розмова з реєстратором в госпіталі чи у сімейного лікаря, розмова з провайдером інтернет зв’язку, розмова з сантехнічною службою чи суперінтендантом, розмова про загублену чи вкрадену кредитну картку.

Ще однією групою йшло звичайне листування та через електронну пошту…

А тепер повернемося до України, в якій міста не розмовляють українською мовою. Мені виглядає цілком розумним для деяких учнів таких міст вести викладання української мови як другої. І нічого в цьому трагічного немає. В канадських школах, якщо бачать, що учень має дуже низький рівень англійської, то йому організовують додаткові заняття. Точно так само і в коледжах: студенту запропонують додатковий курс англійської мови.

Погано, що і урядовці, і міністерські працівники не розуміють, що учням таки така допомога необхідна. Бо де учень навчиться цієї комунікації у наскрізь зрусифікованих містах. Точно не з творів Марка Вовчка чи Михайла Коцюбинського. На вулиці він української мови майже не чує. Вдома батьки розмовляють дуже часто російською. Однолітки також і на вулиці, і в соціальних мережах розмовляють російською. А телебачення, як і радіо страждає мовною шизофренією і діти обирають російськомовний контент. На 30 році незалежності немає жодного українськомовного телеканалу.

І, до речі, ні букварі, ні читанки, ні уроки літератури, ні які небудь інші уроки не навчають наших учнів життю і комунікації в сучасному швидкозмінному світі.

З огляду на вищесказане уроки комунікативної майстерності, на мій погляд, покликані подолати відчуженість шкільної освіти від реального повсякденного життя.

Чи відміняти літній час?

Вже пару десятків років точиться боротьба між прихильниками і противниками переходу на літній час.

Порівняємо два випадки.

1. Село на Полтавщині. Коли моя баба зранку вставала? Коли вставало сонце. А коли лягала? Коли сонце сідало. Пам’ятаю часи, коли ще не було електрики, в кімнатах на стінах висіли гасові лампи. Ні тобі радіо, ні телевізора. А при свічці чи гасовій лампі багато не посидиш. То й, відповідно, життя в селі підкорялося сонячному циклу, ритму природи.

2. Тернопіль, совєцькі часи. Ми взимку йшли до школи, а на дворі лише сіріло (вставали ж точно в пітьмі) і перші уроки проходили при світлі ламп. Зате влітку день тягнувся аж до 11 вечора. То-то можна було з друзями поганяти, хрущів половити… А насправді, життя у місті підкорялося соціальному ритму. О 9 вечора програма «Час», а після неї демонструвався якийсь фільм і всі хотіли його подивитися. Тому наш біоритм задавав телевізор.

Людство придумало третій варіант – впровадило літній час. З економічних, кажуть, міркувань. А, фактично, наблизило природній ритм до соціального.

Згадаймо, чим характеризується стиль життя людей з найдовшою тривалістю життя? Та тим, що вони завжди жили за ритмами природи і майже ніколи їх не збивали.

Виходячи, наприклад, з тривалості життя можемо і міркувати: чи порушує літній час ці біоритми? Бо якщо виявиться, що людям доведеться вставати зранку за декілька годин до сходу сонця, то це точно не буде позитивно відображатися на їхньому здоров’ї…

З досвіду навчання дітей української мови в іншомовному довкіллі

На написання цієї статті мене підштовхнули мої українськомовні друзі, які живуть у вщерть зрусифікованих містах України. Та ще День рідної мови...

Безперечно найкращим і найлегшим варіантом навчання дітей української мови є проживання в місці/місті (або переїзд туди), де засобом спілкування є українська мова. Втім, зі збільшенням інтенсивності міграцій, а світ стає щораз більш динамічним, хочемо ми того чи не хочемо, нам доводиться жити на території, в якій мова довкілля може бути відмінною від материнської мови.

То як же виховати дітей українськомовними в іншомовному довкіллі?

Проживаючи в чужому мовному довкіллі переважна більшість людей не схильна опиратися тиску середовища. Це, зокрема, демонструють українці в зрусифікованих містах України, та і кругом за межами України. Вони просто переходять на домінуючу там мову. В той же час є батьки, які з різних міркувань вважають, що добре було б зберегти свою батьківську мову і передати її дітям. Вони дбають про розвиток своїх дітей, про розвиток їхнього мозку, про формування їх самосвідомості, впливають на їхню самоідентифікацію. Часто зустрічаю в Канаді батьків, які хвилюються, що їхні діти будуть недостатньо добре знати англійську мову, тому з самого дитинства намагаються навчити своїх дітей, хоч і поганої, але англійської мови. Хочу таких батьків заспокоїти, що і без вашої допомоги діти, які виростають в іншомовному довкіллі, вивчать мову довкілля досконало. Хіба що успадкують від вас ваші ж помилки в цій мові.

Однак, я помітив цікаву особливіть: незважаючи на те, що у нас вдома мовою спілкування є мова українська, а у школі – французька, діти ніколи не закидають у своєму спілкування французьких слів, чи фраз, зате англійські слова і навіть фрази – однозначно так, оскільки мова довкілля англійська. Тому я хочу розвіяти марні мрії іншомовних батьків, які надіються, що коли дитина в Україні буде ходити в українську школу (а по факту російськомовну всередині) – вона буде українською мовою говорити. У більшості випадків не буде, якщо ви не знайдете середовища, де та дитина зможе вправлятися у вживанні української мови. Інакше ця мова – мертвий теоретичний багаж.

Крім того, слід взяти до уваги, що одномовним людям взагалі дуже важко вивчати будь-які мови, навіть ту єдину, яку вони знають. Але тим, хто знає принаймні дві, всі інші при вивченні даються значно легше, про що існує безліч наукових підтверджень у педагогічній літературі. Один з найяскравіших (можна сказати хрестоматійних) прикладів є пропедевтичний вплив вивчення мови Есперанто на успішність вивчення інших мов.

Моїх українськомовних друзів цікавить, що ж треба робити, щоб дитина отримала навички сприймання, розуміння, і говоріння саме українською мовою? Нижче я подаю свій власний досвід навчання і виховання, який я застосовував щодо моїх дітей, проживаючи в Канаді.

1. Перш за все (і це чи не найважливіше) мовою спілкування в сім’ї має бути мова українська! Хоча існують поодинокі приклади сімей, в яких лише одна людина була українськомовною і навчання дітей виявилося успішним. Ця людина чітко слідувала правилу: в обов’язковому порядку говорити з дитиною лише своєю мовою, дитина від цієї людини чула лише ту мову, яку той член сім’ї хотів навчити дитину. Але ці приклади, скоріше із серії вийнятків.

2. Є дослідження, які показують, що дитина ще навіть в материнському лоні чує звуки і доцільно навіть ще до народження дитині співати українські пісні, говорити до неї, бо дитина хоча мови і не розуміє, але чує її мелодику, сприймає емоції, інтонацію. І так треба продовжувати робити і після народження дитини. Присипляючи дитину їй треба співати українські колискові, чи будь-які інші спокійні пісні. Це один з перших контактів дитини з мовою.

3. Велике значення для дитини відіграють аудіо візуальні засоби. Так дитина дуже добре засвоює мову, коли дивиться дитячі мультфільми. Особисто я відшуковував і записував їх на DVD та демонстрував дитині. У мене вдома в дитинстві радіоприймач завжди був налаштований на першу програму Варшавського Радіо. Тому я польську мову розумію значно краще, ніж я розумію англійську навіть після 10 років проживання в Канаді. У мене є також приклад того, як дитина моїх знайомих ще в Україні досить добре засвоїла англійську мову переглядаючи через супутникову антену виключно мультфільми англійською мовою. А якщо дитина буде дивитися російські мультфільми, то ви не дивуйтеся, що вона цією мовою і буде говорити.

4. Дуже важливо щовечора перед сном читати дитині українські казки чи дитячі книжки. Цю ідею колись мені подала моя співробітниця. І з того часу я всім своїм дітям традиційно перед сном читав і читаю книжки. Так, наприклад, я дітям прочитав всі сім томів Гаррі Поттера. Сучасні наукові дослідження показують позитивний вплив такого читання на розвиток мозку і уяви дитини, на засвоєння нових слів, особливо коли дитина ще не вміє читати сама.

5. Добре розвиває мову прослуховування і вивчення українських пісень. Це відомий метод, який також дуже допомагає поправити вимову і навіть виправити заїкання.

6. Одним з найважливіших факторів, який сприяє розвитку розмовних навиків дітей є зустрічі з українськомовними однолітками. Наприклад, ми маємо декілька українськомовних родин з дітьми-ровесниками. З ними ми зустрічаємося, проводимо вільний час, святкуємо дні народження, відвідуємо фестивалі та концерти, катаємося на велосипедах, самокатах, ковзанах чи лижах, плаваємо в озерах чи басейнах, збираємо на фермах полуниці, черешні чи чорниці, спільно подорожуємо по Канаді і навіть за її межами. У цей час діти мають можливість здружуватися, набувати навичок спілкування.

7. Безумовно позитивно впливає на розвиток мовлення дитини український суботній дитячий садок і українська суботня школа. В той же час надіятися та те, що за один раз на тиждень навчання дитина вільно заговорить українською мовою, це самому себе дурити. У нас в діаспорі майже однаковий акцент робиться на формування в учнів відчуття приналежності до українства і на навчання української мови. У школі відбуваються святкування релігійних і державних українських свят, відзначаються важливі дати в історії України. І я вважаю, що це правильно, тому що національне виховання є надзвичайно важливим фактором, особливо в діаспорі, тому коли є відчуття приналежності до української нації, тоді в людини є більше мотивації ходити в школу, не кидати її, поглиблювати свою українську мову навіть самотужки, читати українськомовну літературу, навіть навчати молодших братиків і сестричок читанню українською мовою, та самим читати їм книжечки.

8. Належнісь до українськомовної спільноти, усвідомлення, що не тільки батьки розмовляють українською також є суттєвим фактором. Так для цього у діаспорі постійно організовуються українськомовні фестивалі. Найбільший у Північній і Південній Америці український фестиваль відбувається щорічно в Торонто, крім того такі фестивалі відбуваються й у інших містах і, як правило, у інший час, щоб українськомовні мешканці Канади і США з інших міст могли його відвідати. Крім того широко в діаспорі святкується День Незалежності України. Найчастіше у діаспорі осередками життя української громади є українські церкви, які сім’ї відвідують на релігійні свята та у неділю. Старшій дитині також можна відкрити дитячий рахунок в українській кредитовій спілці, де з дитиною також будуть розмовляти українською мовою. Українська діаспора часто організовує сеанси преглядів українських фільмів у кінотеатрах. При цьому можуть відбуватися зустрічі з акторами та керівництвом кінокартини. Так само, наприклад, в Торонто є багато українськомовних виконавців, тому батькі і діти ходять на концерти, як своїх українськомовних співаків-канадців, так і тих українськомовних співаків, які приїжджають з України.

9. Один з найбільш дієвих методів навчання і закріплення навичок спілкування українською мовою є відсилання дітей на канікули в Україну до українськомовної родини, чи приїзд носіїв української мови (бабусі, дідуся, інших родичів) в гості. Тоді дитина відчуває переваги знання української мови, оскільки іншою мовою з родиною порозумітися скоріше всього не вдасться.

10. Участь у дитячих і молодіжних українських організаціях "Пласт", СУМ, і т.д. також дуже позитивно впливає на засвоєння української мови. Діти найбільше люблять літні табори, які організовують ці організації. Там вони спілкуються українською мовою, слухають сучасні українські пісні і мелодії, які там звучать майже постійно, співають їх, під них і танцюють.

11. Не останнє значення для вивчення мови є засвоєння навичок читання та писання українською мовою. На щастя у нас майже фонетична система запису мови, тому навчити читати українською мовою, на мій погляд, значно легше, ніж навчити читати  нефонетичними мовами. Я завжди добивався того, щоб моя дитина вміла читати українською на рік раніше, ніж вона піде в неукраїнську школу. Я сам робив кубики і створив з десяток брошур-читанок, читаючи які кожна дитина навчилися читати. Так моя найменша доня пішла в перший клас української школи вміючи читати вже в 4 роки. Перші книжечки також зробив я, заклеївши англійські тексти українськими. Тепер і в Україні вже нарешті почали друкувати книги для читачів, які лише починають формувати навички читання. У таких книжках по 4-5 слів крупним шрифтом на сторінку. Добре мати вдома підбірку дитячої літератури, щоб дитина пробувала читати українською мовою. На то вона має в запасі цілий рік, поки не навчиться читати досить добре іншими мовами.

12. Позитивно на дітей впливають також бесіди на теми, які добре знають батьки, зокрема, про свою роботу, професію, хобі, а також розповіді про різні події української історії. Так, наприклад, запалюванні Свічки Пам’яті до роковин Голодомору. Відвідування українських пам’ятників і меморіалів, і приурочені до цього сімейні перегляди фільмів.

13. Додатковим позитивним фактором для розвитку української мови є участь дітей у різних українськомовних гуртках. Для прикладу в Торонто є українськомовна академія мистецтва, де люди вчаться малювати, є різні ансамблі українського танцю та української пісні, є спортивні секції, зокрема карате, де також звучить українська мова. А особливо позитивний вплив на мовлення має участь в українськомовній театральній студії. Талановиті керівники студії створюють абсолютно унікальні сценарії за мотивами відомих казок, де ролі розписуються безпосередньо під дітей-артистів, а тексти українських народних чи популярних пісень змінюють свій вигляд відповідно до потреб вистави.

Мене не раз запитують мої друзі, як мені вдається утримувати дітей в українськомовному полі, і чи не хочуть діти відмовитися від вивчення української мови?

А відповідь тут проста: діти просто ростуть в цій рутині/системі і сприймають це, як належне. Крім того, поряд в класі французької школи, яку мої діти відвідують, навчаються діти, які в сім'ях розмовляють або іспанською, або португальською, або тамільською, чи якоюсь ще. Торонто – місто емігрантів і більшість людей намагаються зберегти свою материнську мову. Може, коли б вони жили біля одномовних, то б питання виникали частіше, а так тут всі такі і мої діти нічуть не унікальні.

А крім того вони бачать і практичну користь від вивчення української мови. У них є можливість дивитися, наприклад, чудові європейські фільми в українському дубляжі. І коли тільки починають читати, то українською мовою вони читають найкраще.

Я погрішив би проти правди, коли б не звернув увагу на такий нюанс, який зіграв на користь української мови: мої діти пішли не в англомовну школу (провінція Онтаріо англомовна і всі на вулицях розмовляють англійською), а у франкомовну. У цій школі пони почали вивчати зовсім невідому їм мову французьку, а не вдосконалювати мову оточення, яку вони чують кругом поза домом – англійську. З огляду на це, ні англійська, ні французька мови для моїх дітей не перебрали на себе функцію головного комунікатора.

На мою думку, вищеперелічені методи, які використовуються в діаспорі цілком можливо застостосувати і в зрусифікованих містах України. В той же час я цілком усвідомлюю, що канадське і українське суспільство дуже відрізняються рівнем толерантності. В Канаді люди толерантні до відмінностей між людьми і зокрема до чужої мови. В Україні ж люди в більшості нетерпимі до людей інших, які розмовляють мовами відмінними від російської, а особливо українською. В Україні існує чітко виражений російськомовний колоніальний шовінізм щодо українськомовних співгромадян...

А втім, дорогу здолає той, хто йде!

Успіхів ВАМ і ВАШИМ дітям, українськомовці!

Міролюбівим саатєчєствєннікам присвячується

100 років тому частина українців повірила Московії і вирішила замиритися з нею.

Що було потім, всі ми чудово пам’ятаємо. Декілька голодоморів. Вистріляне духовенство і інтелігенція. Знищені провідники нації.

Але одну важливу річ ми не дуже й згадуємо.

Ці міролюбівиє тоді ще співвітчизники були спочатку кинуті на війну з Польщею, потім з Фінляндією, ну а потім вже й з Німеччиною...

Міролюбівиє соотєчествєннікі сьогодення наступають на ті самі граблі столітньої давності. Їм війна на Донбасі надоїла і єдиним виходом виглядає замирення з Московією, падіння під неї.

Не важко повангувати, що через якийсь десяток років такого падіння діти теперішніх миролюбців, або й вони самі, зі зброєю в руках в якості гарматного м’яса будуть приєднувати Європу до наймирнішого у світі Євразійського Союзу, творячи нову реальність від Магадану до Ліссабону...

Граблі - наш улюблений народний сільськогосподарський реманент, який перекочував з поля в усі сфери нашого життя...

Сміливо наступаймо!

Допоможемо Мордору!

Найбільшим ворогом Мордору є українство. Воно дуже заважає стати «єдіним народам» з московитами населенню України.

Тому це українство треба знищити!

І як же це зробити? Дуже просто. Не римляни його винайшли, але застосовували успішно: Divide et impera. Розділяй і володарюй.

Метод досконало відпрацьований впродовж усього існування СРСР. Удар тоді спрямовувався на опори українства: українців Західної України і українців діаспори. Їх ярликували, обзивали українськими буржуазними націоналістами, мазепинцями, петлюрівцями, бендерівцями. Зневагу і ненависть до них культивували і плекали впродовж всього часу існування радянської влади.

Здавалося, що ті часи безповоротно минули...

Але ж ні, тепер з'явилися новітні продовжувачі тієї імперської справи. Корисні дурачки. Розколоти українство можна руками самих українців, відшувавши у своїх рядах недоукраїнців і зрадників. І хто ж тепер у нас вони? А хто ж – українська діаспора!

Справа Сталіна живе і перемагає!

Вітаю вас, істинні українці, з цією перемогою!

Над собою...

Чи готові ми зняти рожеві окуляри?

Хотілося б зняти рожеві окуляри з благодушних українськофілів, які все ще наївно вважають, що їх зрусифіковані співвітчизники раптом прозріють, усвідомлять і повернуться в українство.

Тому доведеться їх розчарувати. Історія нагадує, що новонавернені чи то в нову релігію, чи то в нову культуру з особливим завзяттям нищать свої колишні материнські. Згадаймо саксів, які довго противилися християнізації, зате потім вогнем і мечем християнізували своїх же родичів і сусідів. Так само і обрусілі інородці, про яких ще Лєнін казав: «відомо, що обрусілі інородці завжди пересолюють в частині істинно російського настрою».

Можна зробити таке припущення, що ці люди відчувають, що насправді вони – зрадники і це їх мучить. І муки ці закінчаться тоді, коли навколо них остаточно закріпиться їх нова релігія чи культура. І всі навколо будуть такими ж, як і вони, тоді їм ніхто нічого не закине.

Не раз чую сентенції на кшталт: то хай же в Україні залишається мовний статус-кво. Але популяризатори такої точки зору не розуміють, що обрусілі українці-малороси не можуть і не зможуть змиритися з недовершеністю трансформації саме через цю свою психологічну проблему: поки існує останній українськомовний українець, доти вони будуть відчувати неспокій, а значить будуть робити все можливе і неможливе, щоб процес русифікації України завершився остаточно і безповоротно...

Соборність. Для чого вона потрібна

Як відомо, українська соборність - це збирання українських етнічних земель в єдину державу. Переважна більшість українців зовсім не усвідомлюють смисл і завдання соборності, а переносять практику московської імперської експансії на український грунт. Імперська ідея - в приростанні будь-якими територіями. Соборна ж ідея - у возз'єднанні з територіями, на яких живуть люди тієї самої культури.

Тому, варто усвідомити для чого це українське соборне возз'єднання задумувалося.

Його основним смислом було те, щоб люди української культури вийшли з чужого культурного середовища і приєдналися до рідного, могли спокійно жити і розвиватися, не відчуваючи тиску інших культур. Щоб могли зберігати свої українські національні традиції і звичаї, шанувати свою українську історію і своїх власних національних героїв. Щоб могли, зокрема, вільно розмовляти своєю рідною українською мовою, дивитися фільми і телебачення своєю рідною українською мовою, слухати радіо, читати книги, газети, журнали своєю рідною українською мовою, звертатися своєю рідною українською мовою до органів влади і отримувати нею ж відповідь, отримувати послуги у магазинах і різних сервісних службах своєю рідною українською мовою...

На превеликий жаль, зараз у самій Україні в дуже багатьох місцях, а особливо у великих містах, те українське культурне середовище фактично зникло і українець в Україні знаходиться під непомірним пресом російської культури.

Буває чуються просторікування українських "ізичних націоналістів": "Ми єщьо присоєдінім Кубань, Таганрог, Бєлгарад і прочєє. Ето наши тєріторіі". Ці висловлюванняне не мають жодного відношення до соборності, тому що там вже немає ніякої української культури. Та і самі ці "націоналісти" ніякого стосунку до цієї культури не мають, оскільки у них відсутній найважливіший елемент українства - мова.

Нацистська Німеччина також починала з ідеї соборності поглинаючи сусідні німецькомовні території: анексія Судетів, аншлюс з Австрією...

Теперішня Росія саме зараз демонструє всьому світу реалізацію ідеї російської соборності: там где русскій язик, там Расєя. Так вона прийшла в Крим, так вона прийшла на Донбас і так само вона буде йти далі, поступово включаючи і інші російські культурні території, зокрема ті, де зникла культура українська. В авангарді завжди ідуть російська мова і російська православна церква, а потім приходять "зелені чоловічки". Ну, а далі апетит з їдою прибуває, що ми вже проходили на німецькому прикладі.

Ці прописні істини доцільно було б знати як прихильникам української соборності, так і просто небайдужим українцям...

"А за що ми тоді воюєм?" (В.Черчілль)

Під час Другої світової війни прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль відмовився від пропозиції одного з міністрів скоротити витрати на культуру заради оборони. "А за що ми тоді воюємо?" – сказав Черчилль. Він чудово розумів, що саме культура відрізняє нації і саме її треба захищати.

А за що ж воюємо ми?

Вєдь русскім-та ізиком абщаємся. І в соцмережах ізиком.

А якщо хтось і московською не розмовляє, то пише все одно масковскім пєтровскім гражданскім шріфтом. А ми: кирилиця, кирилиця. Почитаєте Слово о полку Ігоревім в оригіналі. Хочу бачити, як ви ту справжню кирилицю втнете...

У церкву ходимо православну, та ще й половина церков належить Московському Патріархату. Так істаріческі слажилась...

Календар церковний, що в Росії, то і в нас. Наша традиція. Не вступимося ніколи. А нам яка різниця, що світ за іншим каленарем живе. Тут головне від єдиновірців не відірватися би.

Дєєд Маароз і Снєгурчка, Нвагоодняя Йолка. Крім Росії мабуть більш ніде немає новрічної ялинки. Є Різдвяна. А у нас і в Московії нвагодняя. Як же їй у нас та не бути?...

Женскій праазнік Ваасьмоє Марта. Ооо, не чіпай. Міжнародний день. Щупальці Московія у всі країни світу запустила...

Днь Паабєди – дєдиваєвалі. Ага, один окупант замінив іншого загарбника. Ваєвать та ваєвалі, а потім контрольний голодоморчик організавалі. Селяни ще років 20 паспортів не мали. Мільйони політвязнів в таборах. Ваєвааалііі. Жукава благадєтєля вєрнуть!!! А за ним і Сталіна, мабуть...

Русскій шаансончк пааслушать і паапсу. Не сиділи, але проймає. Дуууже чуттєві пісні...

Русскіє фільми і сєріальчікі, починаючи зі «С льогкім Парам» і закінчуючи «Сватамі». Но вєдь весела же. Ось так і сміємося всі 6 років війни...

Дик, чьо ваюєм-та: ВСЬО ЖЕ У НАС АДІНАКАВАЄ-ТА...

Ну і Путін так думає...

Ну і наш президент мабуть також. Он скоро русскоізичний канал телебачення збирається створити...

При тому, що українськомовного немає жодного...

У пошуках нового господаря...

Я не даремно закинув декілька днів назад на свою сторінку у Фейсбуку нотатку - «Раб, який звільнився не сам, але свобода була йому дарована кимось, не знає, що йому робити. Він буде або сумувати за колишнім рабством, або шукати собі нового господаря» (Абульфаз Ельчибей).

Справа в тому, що нам українцям у 1991 році свободу подали на тарілочці з блакитною облямівочкою. Так, наші попередники УСС, УГА, УПА, ОУН боролися, були учасниками визвольних змангань. Вони були, але не ми.

У 1991 році несподівано ні для кого Україна звільнилася з-під прямого колоніального правління Росії. Місцеві колонізатори і їх колаборанти, перелякані приходом до влади в Росії непередбачуваного і більш демократичного Єльцина, дали наказ по своїй вертикалі на побудову незалежної Укрáіни, у якій їм би зручно і вільно жилося. Референдум у грудні 1991 року показав, що 91 відсоток мешканців України проголосував за незалежність, в той час коли ще у березні того ж року більшість хотіла жити в оновленому Союзі. Ось, що значить безумовне виконання наказу комуністичної партії...

І тому народ, якому свобода звалилася, як сніг на голову, навіть не знає, як нею розпорядитися. Оскільки вимріяною та незалежність була лише для якихось чи не 10 відсотків населення, а зараз мені не відомо скільки ще їх залишилося, увесь інший загал чекає чи то чуда, чи то нового месію, чи то нового господаря.

А як добре було в рабстві... Може знову туди?

Українськомовні школи українізують дітей. Міф чи реальність?

За даними соціологів батьки з дітьми в день спілкуються від 10 до 30 хвилин, а значить суттєвого впливу на мову дитини це спілкування чинити не може...

Мені завжди здавалося, що до якої школи дитина ходить, тією мовою вона і говорить. Тому що саме у школі дитина проводить третину часу доби. Ну третину часу вона ще спить. А інша третина – це вільний час: телевізор, гуртки, ігри на майданчику, etc.

Приїхавши в Канаду у англомовну провінцію Онтаріо я вирішив віддати дітей до французької школи, щоб вони потім не кивали на «челюсть», яка не може вимовляти французьких слів, як це частенько трапляється з нашими моноізичними співвітчизниками.

Ми вдома розмовляємо українською. І... що дивно ... мої діти ще й разу не закинули жодного слова і жодного речення французькою. Тим більше ніколи не розмовляють нею між собою. Цікаво? Правда?

Але вони закидають - ... англійські фрази і слова. І навіть часом говорять між собою англійською, якщо не знають, як висловити бажане українською.

І тепер нарешті я починаю розуміти, чому навіть ходячи в українську школу українські діти не говорять українською. Бо майже всі діти в класі і вчителі поза уроками, де власне і відбувається комунікація - говорять російською...

Насправді для того, щоб дитина розмовляла українською треба, щоб було українськомовне середовище. І лише у цьому середовищі дитина зможе сформувати навик українськомовної комунікації. Їй має бути десь потрібно використати знання української мови і саме в процесі застосування виробиться цей навик розмови. Не даремно ж в Канаді при навчанні емігрантів поряд з навиками читання, писання, сприймання на слух вирізняють ще і навик говоріння або комунікації. І для цього створені спеціальні курси для розвитку комунікативних здібностей.

Тому, якщо немає українськомовного середовища в суспільстві, то такий курс українськомовної комунікації треба вводити в школах. Інакше такий навик сам по собі ніяк не розвинеться...

На запитання в заголовку я відповідаю: Міф...

Ви сєбє не прєдставляєтє, сколька випалзла бальних людєй!

Сьогодні мене шляк трафив...

Все було спокійно і буденно. Робив я якісь свої справи, сьогодні вихідний день, і паралельно у фоновому режимі щось тихо мовив youtube. І тут раптом чую: «...как заставіть людей атказацца ат сваєво «високава» званія тітульнай націі»... а на маєш, думаю, хтось там хоче титульну націю посунути, щоб українці забули, що вони українці... І далі «...ва імя таво, штоби сталі равнаправнимі, как била раньше...». Так виявляється ми українськомовні були з ними російськомовними рівноправними! Для всіх однозначно очевидно, що все було заполонене кругом московською мовою. Та ще й до цього часу сильно нічого не змінилося, а гість студії вже хоче повернення до часів коли україномовних аборигенів взагалі мали за ніщо... «...Ета зараза, бацила настолька в’єлась в голаву...» Українство – це виявляється хвороботворна бацила. «... У нас гражданская вайна внутрі общества...», «...Барьба з русскім язиком – ета генацид!...» О-о-о, думаю, ще закон про мову толком і в дію не вступив, а у нього вже геноцид... Ви чули коли небудь, щоб москомовну людину та десь московською мовою не обслужили? Імперці діють на випередження! «...Ви сєбє не прєдставляєтє сколька випалзла бальних людєй!» Це ті, хто хочуть утвердження української мови, розвитку української культури – виявляється «бальниє люді»...

Програма на ZIK називається «Об’єднуємо Україну». Гість програми композитор Владімір Бистряков. І як об’єднати Україну з такими бистряковими? Тому що він ментально – справжнісінький російський імперіаліст і говорить саме в ключі цієї парадигми, що крім вищесказаного підтверджується ще й тамими словами: «Цілеспрямоване вбивство Європи – це справа рук американців», «Трамп – прекрасний господар»...

Як добре, що в багатьох канадців щелепа не одномовна

Сьогодні у п’ятницю, їй Богу, неначе свято якесь. 

Виглядає, що це в Канаді прийняли Закон про «Про забезпечення функціонування української мови як державної». 

В обід заїхали в польський магазин «Старський», що на вулиці Дандас в Місісазі (місто-сусід Торонто). Ковбаси нарізала мила молоденька дівчина: сама запитала, чи можна нас обслужити українською. Нас це приємно здивувало, бо у цьому магазині в усіх продавців написано, якою мовою вони можуть обслуговувати, а у неї не було. Вона роз'яснила, що їй просто ще не встигли на бейджику написати. На хлібі інша продавчиня, дещо старша від попередньої, відповіла нам українською, чому зник з продажу бородінський хліб. На сирі знову ж нас обслужила пані українською, порекомендувавши добрі сири з тих, які були на знижку. І похід у магазин завершився на касі, де і тут дівчина-касирка розмовляла українською мовою і ми перекинулися з нею декількома словами про недільний похід на вибори в Консульство України.

Під кінець дня (а п’ятниця останній день тижневих літніх таборів) діти давали концерт і їм вручали різні нагороди. І, звісно, малюки забажали «відсвяткувати» їх успіхи. Для цього ми подалися у невеличке і затишне «Вірменське Бістро», яке щойно відкрилося недалеко від нашого дому. І, ... о чудо! Шеф-повар і працівниця розмовляли українською і пропонували нам різні страви. Ну звісно ж! Як в цьому бістро та й без борщу з варениками?

Не буду обманювати, кажучи, що це у Канаді так щодня, але при бажанні отримати обслуговування українською тут можна досить легко його знайти і в магазинах, і в ресторанах, і в банках, і в соціальних службах та громадських організаціях. Всюди, де є робота з людьми, вітається, коли працівник знає якомога більше мов, а не лише одну англійську.

Українська мова понад усе!

Любі мої друзі, українськомовні українці!
Моє звернення до вас.

Обсіли нас московити й малороси з усіх боків в Україні, та й за її межами.
Розкидала нас доля по різних містах і селах України та й по закордонах.

Єдине, що нас всіх єднає – це наша рідна українська мова.

Це тисячолітній безцінний спадок, який нам передали наші предки і який ми б хотіли передати нашим нащадкам. На жаль сфера поширення і вжитку нашої солов’їної мови не те що не зростає, а постійно звужується.

На прикладі своїх спостережень в Канаді я бачу, як діти більшості українських емігрантів переходять на англійську мову спілкування і до закінчення канадської школи нею говорити майже не вміють і погано розуміють її. Залишаються українськомовними лише ті, чиї батьки мають твердий національний стрижень, і тому їхні діти ходять до суботньої української школи, до української церкви, відвідують українськомовні заходи, є членами українських громадських організацій в діаспорі. Але в Канаді - політика мультикультуралізму. На роботі англійська мова, а поза роботою розмовляй якою мовою собі хочеш - це твоя справа. Тому, зокрема в Канаді, родина може зберігати українську мову з покоління в покоління і такі приклади є. Так що тут все залежить лише від бажання батьків.

В Україні ж спостерігається очевидний постгеноцидний і постколоніальний синдром. По-перше, українці, які переїжджають з українськомовних територій в зрусифіковані міста попадають під культурний і психологічний прес російськомовного простору і далеко не кожен знаходить в собі сили йому протистояти. По-друге, навіть на українськомовних територіях російська мова через телебачення і радіо (у нас же мовна шизофренія в ЗМІ) перетворює українську мову на суржик. Квоти – це та сама повзуча русифікація. По-третє, в державі Україна повністю відсутнє українське національне виховання, без якого люди абсолютно легко відмовляються від української мови, що яскраво демонструють безідейні емігранти закордоном.

Нас, українськомовних залишається щораз менше.

А ми в соціальних мережах влаштовуємо справжні священні війни з щонайменшого приводу. Ображаємо останніми словами один одного. Розфренджуємо за незгоду по якомусь найдрібнішому пункту, який в процесі дискусії виріс з маленької мушки до гігантського слона. Мало того, найрадикальніші з нас закладають своїх же україномовців адміністрації Фейсбуку і ті попадають в бан.

А насправді ми б повинні були цінити й поважати думку кожного українця - носія нашої мови. Немає значення, прихильником якої ідеології чи релігії він є, яка його політична орієнтація чи соціальний статус.

Ми повинні хоча б у мережі навчитися розмовляти один з одним, толерувати один одного, свої міцні слівця тримати при собі, бажання розфрендити затамувати й забути.

Бо те, що нас єднає - наша рідна українська мова, варта того, щоб заради неї ми згуртувалися, стали монолітом! Мова понад усе!

Реванш (або український вектор)

В мережі Інтеренет голосно чуються голоси: «Реванш! Реванш!»

Дорогі друзі, я ось що хочу вам сказати. Може для декого ця інформація стане протверезливою: самі ж українці у цьому значною мірою і винні.

Вони як лише могли плекали і хухали на ізичних громадян, щоб не дай бог щось та не сталося з Єдіной Страной, щоб вони не відчули якогось дискомфорту.

І останні події є яскравим підтвердженням цієї тези.

28 років згадують і декілька днів назад згадували Дєнь начала Вєлікой Отєчєствєнной, хоч відомо, що це совєтский міф. Війна для українців почалася ще з Карпатської України 14 березня 1939 року, коли на її суверенну територію вторглися війська гортиської Угорщини. Або принаймні 1 вересня 1939 року, коли два тоталітарні сталінський і гітлерівський режими почали ділити світ. І саме там гинули перші українці.

28 років святкують окупаційні свята. Наприклад, Дєнь Пабєди. Одного загарбника замінив інший окупант? Не відділяють себе від окупанта. Стокгольмський синдром?

28 років святкують релігійні свята не зі світом, а з Росією, за календарем окупаційної церкви. Чому не перейшли і не святкують разом з усіма? Бо це наша традиція! Друзі! Не ображайтеся, але жити в окупації - це також наша традиція. Он у грузинів московит в крісло спікера парламенту сів – вся країна піднялася. Бо вони не хочуть такої традиції.

28 років себе пречудово в Україні почуває Московський Патріархат. Може з отриманням томосу вже нарешті всі церкви приєдналися в канонічну ПЦУ? Бо це чи не основний аргумент був про неканонічність української церкви. Яке приєдналися! Нікуди українці особливо не поспішають.

А глибока ненависть до представників ЛГБТ спільноти? Відкрийте ж очі! Я ще можу якось зрозуміти аргументи проти самого параду, але гомофобські висловлювання, які супроводжували коментарі наче вибухнули у соціальних мережах. Цей факт мені промовляє, що напрямок руху України не до Європи, українські цінності аж ніяк не європейські. Насправді український напрямок руху якщо і не співпадає, то проходить зараз дуже близько, паралельно з махровим московським православієм. А від паралельності до злиття у спільний потік один крок!

28 років переходимо до української мови... Так, правда десятки переходять, але тисячі дітей і молодих людей виростають в зросійщеному середовищі під пресом російськомовних засобів масової інформації. Бачу це. По нових емігрантах в Канаді. Батьки віком 45-55 років ще розмовляють українською; їхні діти до них – російською. Зараз більшість емігрантів з України не білінгви, а російськомовні монолінгви, українську розуміють, але навіть декілька фраз українською мовою сказати не можуть. І це в більшості люди, які не знали СРСР, а виросли в незалежній Україні. Чуються крики – необхідна лише м’яка українізація. Ось вона цих 28 років і була, але не українізація, а русифікація. Західноукраїнські міста заговорили суржиком, а Львів взагалі чи не наполовину зрусифікувався. Мало того, зараз виникла нова течія: давайте розвивати наш український варіант російської мови! Не віддамо московитам нашу українську російську. Вщипніть мене!

28 років у маршрутках російський шансон. Що за феномен? Невже в українських водіїв кримінальне минуле, що вони так запали на нього. Та і в пассажирів також. Ніхто не обурюється. А як хтось пробує щось сказати, всі як зашикають навкого. Як голодному собаці кістку відняти, наркоману понюшку відібрати. Узалежнені! Молодь слухає російських виконавців. І в Канаді продовжують слухати їх же. Навіть українськомовні молоді люди значну кількість часу, якщо не більшу, слухають російськомовні пісні. Уявляю собі, яка ситуація в Україні. А про телевізійні серіали навіть починати не хочу...

Знаєте, друзі! Ви не тільки Єдіная Страна зі Сходом України. Ви таки Єдіная Страна і з Північно-Східним сусідом. Власне кажучи за Порошенка проголосували в першому турі ті самі, хто і за Зеленського проголосували на останніх президентських виборах. А чому? Бо фактично підсвідомо більшість голосувала за «совок», за ностальгічний совковий добробут, за мир будь-якою ціною. Награлися в незалежність, стомилися. В імперію, так в імперію...

Ми ж і так від них майже нічим не відрізняємося...

Антисемітизм при новому президенті

В Україні один з найнижчих рівнів антисемітизму у світі!

Я дуже не хотів, щоб останні вибори президента, які привели до перемоги єврея Володимира Зеленського, призвели до новітнього його спалаху...

Мої НАЙКРАЩІ друзі – євреї. Я б дуже не хотів, щоб діяння теперішнього Презитента В.Зеленського запустили процес недоброзичливого ставлення до моїх друзів, які цього зовсім не заслуговують. Вони прекрасно розмовляють українською і завжди були в перших рядах будівників Української держави...

Запусковим механізмом цих явищ можуть бути необдумані антиукраїнські чи промосковські кроки нового Президента, які можуть суттєво погіршити ставлення до всіх євреїв в Україні, спричинити спалах новітнього антисемітизму....

Було б дуже добре, якби Президенту Зеленському розяснили, що саме він і його дії можуть стати причиною такої ескалації!

Надіюся на його розум і виваженість!

Екологічні закони і Україна

Існують такі два екологічні закони (спеціалісти можуть мене поправити):
1. Коли особини одного виду переселяються поза межі ареалу і якщо вони там виживають, то набувають багатьох додаткових пристосувань.
2. Якщо їх нащадки потім повертаються на свій старий первісний ареал, то вони маючи набуті додаткові пристосування витісняють своїх родичів, заміщаючи їх...

Згідно першого закону:
Колись наші предки робили походи в Залісся, де навіть заснували ряд міст Ярослав (Ярославль), Володимир (Владімір), Переяслав (Пєрєяславль-Залєсскій). Наші предки фактично надоумили Петра І на перетворення Московії на Російську Імперію і допомагали її розбудовувати.

Згідно другого закону:
Нащадки будівників імперії теперішні московити-росіяни, набувши додаткових рис, вже понад 400 років поступово витісняють колишніх своїх родичів в Україні. Тепер до справи приступили малороси, які фактично є новітнім продовженням тих колишніх будівників імперії.

Наслідки:
При стабільній ситуації, якщо не втрутяться додаткові фактори, росіяни-малороси поступово витіснять корінний етнос українців.

Який фактор може змінити ситуацію:
Повернення української західної діаспори, які також мають корисні додаткові риси, набуті на заході.
Підтвердження цієї тези – велика кількість західних емігрантів повернулися в країни Прибалтики і країни соціалістичного табору і радикально розвернули вектор розвитку їх країн.

Чому малий шанс на таке в Україні:
Російська імперія, як і більшовицька СРСР постійно ярликувала емігрантів (так як і західних українців) обзиваючи їх бендерівцями, ворогами. Результати цієї пропаганди ще і досі міцно кореняться у свідомості мешканців України і вони мінімум емігрантів зневажають, а максимум продовжують ненавидіти. В той час коли прихильність до агресора і росіян росте з року в рік, незважаючи на війну.

Торонто Рапторз, глобалізація і ми

Вчора увечері торонтська команда «Рапторз» («Динозаври») виграла баскетбольний чемпіонат Національної Баскетбольної Асоціації. Історична перемога! І це перемога не тільки торонтівців, але й усіх канадців, тому що це сталося вперше за всі рокі існування цієї асоціації, що об’єднує команди Канади і США.

Як ви думаєте, скільки баскетболістів в команді народжених в Торонто? Нуль.
Скільки баскетболістів народжених в провінції Онтаріо, столиця якої Торонто? Нуль.
Скільки баскетболістів народжених в Канаді? Один. З франкомовного Квебеку.
https://images.app.goo.gl/h1Ws47fcSPhHNXkR8

А я веду до того, що всі ми зараз живемо в час глобалізації, коли люди легко пересуваються по світу. Питання твого походження, твого громадянства, твоєї національності, твоєї раси відходять в минуле. В Торонто більше половини мешканців не народжені в Канаді. Має значення, що ти вмієш робити і чи на те, що ти вмієш робити є попит. Має значення скільки мов ти знаєш. Однозначно треба знати державну мову. І якщо в тебе не одномовна щелепа, то ти маєш значно більший шанс знайти собі бажану роботу і місце в житті.

Перед початком гри в магазинах, транспорті, на улицях люди часто обговорювали майбутній матч. Дуже багато людей одягли на себе різні символи команди: від кольорів і значків, до кепок і спортивних форм з номерами та прізвищами улюблених спортсменів.

А увечері Канада поринула в перегляд матчу. Хто вдома по телевізору, хто з друзями в барах і пабах, а десятки тисяч вболівальників дивилося відеотрансляцію на відповідно облаштованих майданчиках в дуже багатьох містах Канади. Звичайно ж вони називалися Парками Юрського Періоду, бо ж грали «Динозаври». А глядачі представляли мабуть всю планету.
https://www.theglobeandmail.com/canada/toronto/article-faces-in-the-crowd-raptors-draw-a-diverse-fan-base-to-jurassic-park/

Після перемоги (а це було коло 12-ї години ночі) місто Торонто вибухнуло радістю: люди різних рас і різного походження вивалили на балкони і на вулиці. Свистіли, співали і кричали. Вулицями їздили і сигналили автомобілі. Всі святкували перемогу, хто як вмів і міг!

Місто заснуло аж на світанку...

Нелегке рішення: малороси?

Постійно читаю, чую, бачу, як мої співвітчизники заявляють: москвомовні українці, як і українськомовні віддають найдорожче – своє життя за Україну! Це дійсно факт, який не піддається сумніву. Справа в іншому – українськомовні і москвомовні українці мають різне бачення майбутнього України/Украіни.

Перші називають себе українцями і хотіли би мати українськомовну Україну, з українськими традиціями, звичаями, піснями, героями і реліквіями, з проукраїнською історією, з УНР і ЗУНР, з ОУН і УПА, де немає місця героїзації радянського періоду, без Московського Патріархату. Україну з Мазепою і Петлюрою, Бандерою і Коновальцем, Тризубим Стасом і Антитілами.

Другі називають себе укрАінцамі і хотіли би мати москвомовну УкраІну, з радянськими героями, москвомовними співаками, поетами і письменниками, радянськими і москвомовними піснями і фільмами, з історією, в якій більше акцентується увага на українсько-радянському періоді, з москвомовною церквою. Україну з Булгаковим і Гоголем, Висоцьким і Галичем, Манатіком і Іваном Дорном.

Звичайно, це дуже груба дихотомія, тому що це не математика і немає чистих типів. У представників першої групи можуть бути елементи, які характерні для другої і навпаки.

Звичайно у них є і спільне:

• ·         усвідомлення себе громадянами України;
• ·         відчуття себе відмінними від московитів;
• ·         пошана до державної символіки: герба, прапора, гімну;
• ·         пошана до українського національного одягу – вишиванки;
• ·         усвідомлення себе нащадками Запорозької Січі, козаччини;
• ·         пошана до особистої свободи, свободи вибору і демократії;
• ·         ненависть до Путіна;
• ·         усвідомлення себе приналежними до європейської цивілізації.

Та все ж. П’ятий рік триває московсько-українська війна, московська мова – мова агресора, а москвомовні українці так і не перейшли на українську. Що ще може бути кращим індикатором, ніж війна? На жаль, це є однозначним свідченням того, що москвомовні українці свій свідомий вибір зробили в бік формування окремого москвомовного етносу, відмінного як від московитів, так і від українців.

Зажаючи на те, що у нас українець, це з одного боку належність до української нації, а з іншого громадянин України – настав логічний момент ухвалити нелегке, але необхідне рішення і присвоїти москвомовним укрАінцам власну назву. У особистому спілкуванні, та й під час обміну думками в соціальних мережах більшість людей неофіційно цю групу називає малоросами. Мабуть це таки найкраща назва для них і її доцільно вживати більш широко.

P.S. Інформація для роздумів з історії Канади: у американсько-канадській війні 1812-1814 років канадські індійці спільно з англо- і франкоканадцями відстояли незалежність Канади від США. А хто мені скаже, де вони зараз ті канадські індійці? Так що «нє обольщайтєсь» друзі…